realist
За 2 км від Європи:
як живуть і спілкуються українські угорці
як живуть і спілкуються українські угорці
Ранок у Виноградові був напрочуд прохолодний і похмурий. Попри те, що планували дістатися до пункту призначення автобусом, довелось все ж їхати автівкою. Справа в тому, що до села Велика Паладь, яке розташоване за 35 км від райцентру, автобус їздить усього тричі на день. Причин відвідати село у нас також було три. По-перше, в 2016 році 100% випускників місцевої школи не подолали мінімальний бар'єр при складанні ЗНО з української мови та літератури, про що ЗМІ розповів голова Виноградівської РДА Михайло Русанюк. По-друге, в січні 2018 року в селі планують відкрити новий прикордонний перехід через спільний україно-угорський кордон. По-третє, місцеві контрабандисти запевнили, що саме тут можна знайти чи не найкращу автомобільну дорогу у всьому Закарпатті.
Відстань від райцентру Виноградів до Великої Паладі не така вже й велика, але стан доріг і використання навігатора істотно розтягнули в часі нашу поїздку. Загалом, дороги – це перше, що найбільш дивує на Закарпатті. Хоча, точніше було б сказати, дивує їх відсутність. Тож, акуратно об'їжджаючи всі ями, які місцями нагадували кратери маленьких вулканів, ми доїхали до села Петрово.
Відстань від райцентру Виноградів до Великої Паладі не така вже й велика, але стан доріг і використання навігатора істотно розтягнули в часі нашу поїздку. Загалом, дороги – це перше, що найбільш дивує на Закарпатті. Хоча, точніше було б сказати, дивує їх відсутність. Тож, акуратно об'їжджаючи всі ями, які місцями нагадували кратери маленьких вулканів, ми доїхали до села Петрово.
Збираючись у Велику Паладь, ми вже знали, що саме на повороті з Петрова на нас чекає "дорожнє диво". І ось він, прекрасний новенький асфальт з яскравою розміткою та охайними узбіччями. Важко уявити, що рік тому ця дорога скоріше нагадувала ґрунтову стежину, а їздити тут на авто було майже неможливо. Проїхавши ще кілька хвилин повз просторі поля, усипані залишками колишніх ферм та інших с/г угідь, навігатор "запищав", а це означало, що ми на місці. Мобільний оператор поспішив привітати з приїздом в Угорщину та безперестанку надсилав повідомлення з контактами українських відомчих установ у Будапешті.
Вийшовши з авто, ми стояли перед дверима невеличкої школи, над якою майоріли український та угорський прапори. З неї вирішили й почати. У шкільному холі на нас чекала купа дітлахів, в яких якраз була перерва, і дві дівчини, котрі сиділи навпроти входу і, певно, виконували функцію "дзвінкарів-довідників".
Вийшовши з авто, ми стояли перед дверима невеличкої школи, над якою майоріли український та угорський прапори. З неї вирішили й почати. У шкільному холі на нас чекала купа дітлахів, в яких якраз була перерва, і дві дівчини, котрі сиділи навпроти входу і, певно, виконували функцію "дзвінкарів-довідників".
“
— Доброго дня, ми журналісти, хотіли б поспілкуватися з директором школи, і, за можливості, попросити провести нам невеличку екскурсію селом, – привітно звернулася я до дівчат.
— Директор… Зараз… — метушливо відповіла дівчина, і вставши з обшарпаного стільчика, зникла в одному з коридорів.
— Директор… Зараз… — метушливо відповіла дівчина, і вставши з обшарпаного стільчика, зникла в одному з коридорів.
Як виявилось, вона не знає української мови, і здогадавшись, що ми не місцеві, відразу ж вирішила покликати на "підмогу". Через кілька хвилин до нас вийшов чоловік в окулярах і доволі сумбурно попросив пройти за ним. Поки ми йшли широкими коридорами школи, чоловік безперестанку розповідав щось угорською, тому нам залишалося лише кивати головою аж до кабінету директора. Як виявилось, наш провідник, це той самий директор Великопаладської школи Гейзо Гейзович Шевтер. Посадивши нас за стіл, серйозний і ніби трошечки роздратований, директор попросив представитись. Уважно оглянувши посвідчення, сказав, що можна фотографувати, але не записувати і не публікувати все, що він скаже, а тільки те, що стосується школи і села. Варто одразу уточнити, що розмовляє Гейзо Гейзович "ламаною" російською, періодично вставляючи угорські репліки. Каже, що російську вивчив, ще коли служив в армії на Далекому Сході Росії.
“
— Скільки у вашій школі навчається дітей? – обережно запитую я.
— Сейчас, поищу документы. Вот… Сейчас у нас 169 учеников, – відповідає пан Гейзо, просовуючи мені таблицю, в якій діти поділені за статтю і класами.
— А якою мовою вчаться? – продовжую я.
— Вообще школа у нас украинский, но учатся на венгерском… Есть уроки украинского, но основное обучение на венгерском, – доволі спокійно і обережно пояснює директор.
— Сейчас, поищу документы. Вот… Сейчас у нас 169 учеников, – відповідає пан Гейзо, просовуючи мені таблицю, в якій діти поділені за статтю і класами.
— А якою мовою вчаться? – продовжую я.
— Вообще школа у нас украинский, но учатся на венгерском… Есть уроки украинского, но основное обучение на венгерском, – доволі спокійно і обережно пояснює директор.
Розуміючи, що Гейза Гейзович з певною настороженістю поставився до спонтанного візиту, питаю, чи може він нам порадити когось, хто розмовляє українською і покаже село, або познайомить з сільським головою. Тоді директор дістав з кишені телефон і метушливо набрав голову сільради. Поговоривши з ним не більше 5 хвилин угорською, пан Гейза поклав телефон назад до кишені.
“
— Он поехал на сессию. Я тоже должен был поехать, но я вчера себя плохо чувствовал. Сердце прихватило, поэтому и остался в селе, – пояснив директор, який за сумісництвом виявився ще й депутатом районної ради.
Він викликав до кабінету свого секретаря і запитав у дівчини щось угорською. Зі свого небагатого словникового запасу угорської я зрозуміла, що пан Гейза просив її поїздити з нами і все показати, запевняючи, що ми знаємо мову. Дівчина розлилася в зніяковілій посмішці і відповіла, що вона не зможе з нами порозумітися. Тоді він вирішив сам показати нам село, але перед тим запропонував оглянути навчальний заклад.
Невеличка школа, фасад якої місцями потребує ремонту, виявилась обладнаною інтерактивними дошками й комп'ютерами. Більшість устаткування отримали, вигравши гранти від угорського уряду, пояснює директор. Склалося враження, що ми не перші журналісти, з якими він має справу, і враховуючи свій, імовірно, негативний досвід, Гейза Гейзович був дуже делікатний та обережний у висловлюваннях. Він майже не зачіпав тему мови й освіти, і дуже поверхнево говорив про історію. Показавши нам актовий зал, директор відчинив двері їдальні, в якій саме обідали учні молодших класів. Спочатку вони привіталися з нами угорською, а потім пан Гейза прокричав українською "Добрий день!" і діти хором відповіли те саме. Тим не менш, між собою як школярі, так і вчителі спілкувались виключно угорською.
На другому поверсі школи у двох невеликих кімнатах знаходився імпровізований музей та добре обладнаний хімічний кабінет. Директор запропонував розписатися у гостьовій книзі музею, розповів кілька історій про експонати і в швидкому темпі повів нас в учительську. Було дивно бачити перекладену угорською мовою Конституцію України, поруч з якою стояли книжки з англійської та українська література. Виявилось, що перекладені книги школі виділило українське Міністерство освіти.
Невеличка школа, фасад якої місцями потребує ремонту, виявилась обладнаною інтерактивними дошками й комп'ютерами. Більшість устаткування отримали, вигравши гранти від угорського уряду, пояснює директор. Склалося враження, що ми не перші журналісти, з якими він має справу, і враховуючи свій, імовірно, негативний досвід, Гейза Гейзович був дуже делікатний та обережний у висловлюваннях. Він майже не зачіпав тему мови й освіти, і дуже поверхнево говорив про історію. Показавши нам актовий зал, директор відчинив двері їдальні, в якій саме обідали учні молодших класів. Спочатку вони привіталися з нами угорською, а потім пан Гейза прокричав українською "Добрий день!" і діти хором відповіли те саме. Тим не менш, між собою як школярі, так і вчителі спілкувались виключно угорською.
На другому поверсі школи у двох невеликих кімнатах знаходився імпровізований музей та добре обладнаний хімічний кабінет. Директор запропонував розписатися у гостьовій книзі музею, розповів кілька історій про експонати і в швидкому темпі повів нас в учительську. Було дивно бачити перекладену угорською мовою Конституцію України, поруч з якою стояли книжки з англійської та українська література. Виявилось, що перекладені книги школі виділило українське Міністерство освіти.
“
— Якою мовою вчитимуться діти у вашій школі після прийняття нового освітнього закону? – з цікавістю питаю в директора.
— Думаю, на венгерском. Уверен, что закон еще будут дорабатывать. Та и одним махом перейти с венгерского на украинский попросту нереально, – відповів він.
— Думаю, на венгерском. Уверен, что закон еще будут дорабатывать. Та и одним махом перейти с венгерского на украинский попросту нереально, – відповів він.
При виході з вчительської в поле зору потрапив маленький стенд, на якому з одного боку висів невеликий текст угорською, а поруч фото українських військових. Знахідка виявилася доволі неочікуваною, бо ще кілька хвилин тому в одному з приміщень ми помітили наклейку з угорським написом "Йоббік". Проте вирішили не вдаватися в деталі й не розпитувати пана Гейзу про побачене. Здавалось, він тільки почав звикати до нашої присутності.
Спускаючись до подвір'я, директор, який доволі швидко рухався від приміщення до приміщення, встиг розповісти багато цікавого. Каже, що діти, які хочуть отримати спеціальність і диплом, після дев'ятого класу йдуть до ліцею у сусідньому селі Петрово, або їдуть до Берегівського чи Виноградівського коледжів. В їхній школі, запевнив він, до кінця залишаються лише ті, кому потрібен тільки шкільний атестат, звідси й такі результати ЗНО.
Сам пан Гейза викладає біологію, каже, що потребу у вищій освіті побачив лише після армії. Українську мову в школі викладає жінка, яка після заміжжя переїхала у Велику Паладь з Тернополя. Крім неї, українську мову та літературу викладають ще дві вчительки із сусідніх більш-менш україномовних сіл. Зараз педагогічний колектив у школі заповнений, проте пан Гейза скаржиться, що вчитель фізкультури, який за сумісництвом викладає географію, та його дружина – вчитель хімії наступного року виїдуть в Угорщину, а заміни їм нема.
Спускаючись до подвір'я, директор, який доволі швидко рухався від приміщення до приміщення, встиг розповісти багато цікавого. Каже, що діти, які хочуть отримати спеціальність і диплом, після дев'ятого класу йдуть до ліцею у сусідньому селі Петрово, або їдуть до Берегівського чи Виноградівського коледжів. В їхній школі, запевнив він, до кінця залишаються лише ті, кому потрібен тільки шкільний атестат, звідси й такі результати ЗНО.
Сам пан Гейза викладає біологію, каже, що потребу у вищій освіті побачив лише після армії. Українську мову в школі викладає жінка, яка після заміжжя переїхала у Велику Паладь з Тернополя. Крім неї, українську мову та літературу викладають ще дві вчительки із сусідніх більш-менш україномовних сіл. Зараз педагогічний колектив у школі заповнений, проте пан Гейза скаржиться, що вчитель фізкультури, який за сумісництвом викладає географію, та його дружина – вчитель хімії наступного року виїдуть в Угорщину, а заміни їм нема.
“
— Молодежь уезжает заграницу. Не только в Венгрию. Едут и в Англию, и в Германию. Особенно те, кто умеет что-то делать руками. Вот мне сейчас, когда в доме нужно что-то отремонтировать, даже позвать некого. Я тоже думал уехать. Мне предложили поучаствовать в выборах. Вот думаю, проиграю и уеду. Ведь баллотировались два врача и один местный мафиози. Но я выиграл и остался, – з посмішкою розповідає педагог.
Вже у машині пан Гейза розповів, що відремонтована дорога була першим успіхом його депутатської діяльності. Щоправда, домогтися того, аби у Великій Паладі повністю відремонтували автошлях, вдалося не без допомоги угорців. У 2018 році тут планують відкрити прикордонний перехід через спільний україно-угорський кордон «Велика Паладь – Нодьгодош». Перетворення 11,5 км бездоріжжя на дорогу європейського зразка було однією з ключових вимог угорської сторони. Адже згідно з домовленістю між урядами України та Угорщини прикордонну інфраструктуру буде зведено на угорському боці. Ознайомившись з селом, ми вирішили поїхати і на власні очі побачити, як виглядає Великопаладська версія "вікна в Європу".
Проїжджаючи вулицями Великої Паладі, важко повірити в те, що більшість молоді виїжджає. Майже в кожному дворі або щось будують, або ремонтують старі будинки. В центрі височіє недавно відреставрована церква. Є в селі і кілька нових продуктових магазинів і навіть власна школа мистецтв. Хоча самих жителів Великої Паладі ми майже не бачили. Чи то через погану погоду, чи може й справді більшість з них уже виїхали за кордон, а ремонтні роботи в домівках проводять перед їх продажем.
Проїжджаючи вулицями Великої Паладі, важко повірити в те, що більшість молоді виїжджає. Майже в кожному дворі або щось будують, або ремонтують старі будинки. В центрі височіє недавно відреставрована церква. Є в селі і кілька нових продуктових магазинів і навіть власна школа мистецтв. Хоча самих жителів Великої Паладі ми майже не бачили. Чи то через погану погоду, чи може й справді більшість з них уже виїхали за кордон, а ремонтні роботи в домівках проводять перед їх продажем.
“
— Вот мой дом, — вказує на невеликий сірий будинок пан Гейза, — чтобы вы не думали, что я какой-то богач. Дома на этой улице построили после наводнения в 2001 году. Когда в одном из соседних сел прорвало дамбу, нас тоже подтопило. Вот тогда люди и построили новые дома, – пояснює він.
— Як думаєте, новий пункт пропуску вплине на розвиток села? – питаю я.
— Конечно. Это огромный плюс для села. К примеру, здесь придется построить заправки, а это рабочие места и налоги. Кроме того, появятся новые кафе и магазины, – пояснює наш провідник.
— Як думаєте, новий пункт пропуску вплине на розвиток села? – питаю я.
— Конечно. Это огромный плюс для села. К примеру, здесь придется построить заправки, а это рабочие места и налоги. Кроме того, появятся новые кафе и магазины, – пояснює наш провідник.
І тут важко сперечатися з паном Гейзою. Адже, проїжджаючи через сусіднє смт Вилок, ми помітили, що майже на кожному клаптику землі поруч з пунктом пропуску знаходяться якісь заклади. У маленьких спорудах, схожих на будки з ламберії, можна знайти все — від шашликів до страхових полісів. На вулицях тут завжди людно і гамірно, а дороги вщент розбиті від постійного руху вантажівок.
За вікном нашого авто з'явились широкі поля. На трасі жодної машини, окрім нашої. Кілька кілометрів, і ми вже на кордоні. Пан Гейза залишився у машині, а ми вирушили оглядати територію. У маленькій дерев'яній споруді, обкладеній шифером, сидів український прикордонник. Температура на дворі була мінусовою, а вітер вправно розсікав простір між полями. Важко було повністю розплющити очі, не те що сидіти в цій маленькій споруді по 12 годин на добу.
За вікном нашого авто з'явились широкі поля. На трасі жодної машини, окрім нашої. Кілька кілометрів, і ми вже на кордоні. Пан Гейза залишився у машині, а ми вирушили оглядати територію. У маленькій дерев'яній споруді, обкладеній шифером, сидів український прикордонник. Температура на дворі була мінусовою, а вітер вправно розсікав простір між полями. Важко було повністю розплющити очі, не те що сидіти в цій маленькій споруді по 12 годин на добу.
“
— Добрий день. Чи можемо ми оглянути територію? – звертаюсь я до прикордонника, протягуючи журналістське посвідчення.
— Добрий день, зараз я зв'яжусь з керівництвом і спитаю, – відповідає чоловік і, діставши з кишені старий, заклеєний пластиром телефон, починає когось набирати.
— Добрий день, зараз я зв'яжусь з керівництвом і спитаю, – відповідає чоловік і, діставши з кишені старий, заклеєний пластиром телефон, починає когось набирати.
Через огорожу видно, як на угорському боці активно ведуться будівельні роботи. Кілька невеликих червоних вагончиків і металева огорожа – це все, що ми змогли побачити по той бік огорожі.
“
— Кажуть поки вас не пускати. Телефонують до штабу, – сухо відповідає прикордонник.
— А ви не місцевий? – питаю я, звернувши увагу на його вимову.
— Ні. Я з Херсона. Приїхав, думав на гори подивлюсь, а тут от сиджу в полі, – відповів чоловік, мружачись від вітру.
— А ви не місцевий? – питаю я, звернувши увагу на його вимову.
— Ні. Я з Херсона. Приїхав, думав на гори подивлюсь, а тут от сиджу в полі, – відповів чоловік, мружачись від вітру.
Прикордонник розповів, що вони з напарником змінюють один одного раз на півдоби щодня. Каже, що зараз його пост вже "утеплили", а до цього взагалі важко було, вітер продував наскрізь. Зараз вони чекають, поки угорці облаштують інфраструктуру, і вже на початку лютого пункт пропуску може розпочати роботу. Дозвіл на те, щоб пройти за огорожу, нам так і не надали, тому вирішили повернулись до автівки, де Гейза Гейзович вже підготував для нас подальший маршрут.
Через кілька хвилин їзди ми опинились у дворі чи не єдиної фабрики в селі. Підприємство з виготовлення поліетиленових мішків розміщувалось на території колишнього колгоспу. Воно належить угорській компанії, проте керівництво та робітники – переважно місцеві жителі. При в'їзді нас зустрів директор підприємства Йосип Іштванович. Він міцно потиснув руку пану Гейзі і привітався з нами. Після того, як чоловіки обмінялися жартами угорською та добре посміялися, нам запропонували пройти до кабінету директора. Йосип Іштванович попросив його не фотографувати, але дозволив глянути на роботу підприємства зсередини.
Через кілька хвилин їзди ми опинились у дворі чи не єдиної фабрики в селі. Підприємство з виготовлення поліетиленових мішків розміщувалось на території колишнього колгоспу. Воно належить угорській компанії, проте керівництво та робітники – переважно місцеві жителі. При в'їзді нас зустрів директор підприємства Йосип Іштванович. Він міцно потиснув руку пану Гейзі і привітався з нами. Після того, як чоловіки обмінялися жартами угорською та добре посміялися, нам запропонували пройти до кабінету директора. Йосип Іштванович попросив його не фотографувати, але дозволив глянути на роботу підприємства зсередини.
“
— Когда-то здесь работал один из лучших колгоспов в области. Сейчас часть помещений занимаем мы, а другие продолжают пустовать. Сейчас у нас работает около 65 людей. Точно не помню. Но в большинстве все местные. Есть также и те, кто приезжает на работу из соседних сел. По поводу товара, то есть заказчики и заграницей, и в Украине. Но мы лишь производим товар, перевозкой и продажей занимается офис в Венгрии, –– розповідає пан Йосип.
Керівник дозволяє заглянути в цех, адже, за його словами, подібні підприємства навряд чи функціонують в Україні, тому боятися розсекретити технологію не варто. Зараз тут виготовляють поліетиленові мішки різних розмірів, які використовують для зберігання будівельних матеріалів чи сільськогосподарської продукції. Колись на підприємстві виготовляли надувні атракціони для дітей, але з часом виробництво перенесли до Китаю. Пан Йосип пояснює, що в Китаї їх виготовлення обходиться дешевше, та і в селі мало охочих працювати на фабриці.
“
— Вы понимаете, зачем им работать. Ведь ни для кого не секрет, что, живя рядом с границей, люди могут зарабатывать иначе. Вот зачем кому-то устраиваться работать на фабрику, если он может пойти 3-4 раза перенести по несколько блоков сигарет через границу и получить свои 300-400 гривен в день. Сейчас такое время, что никто не хочет тяжело работать. Все хотят провернуть пару сделок «купи-продай» и сразу стать богатыми. Если же и есть те, кто готов работать за стабильную зарплату, то они уезжают в страны Европы, – розповідає директор.
Обійшовши майже всі приміщення, ми з паном Йосипом торкнулися і найбільш цікавого для нас питання – мови.
“
— От, Ви, як і Гейза Гейзович, говорите російською, чому так? – запитую я в свого співрозмовника.
— Понимаете, я рос в советское время. Сначала армия, потом учеба. Там и научился разговаривать на русском, – замислено відповідає він.
— А українську плануєте вивчити? – цікавлюсь я.
— Я не против выучить украинский, но ведь у нас в селе все говорят на венгерском, даже если желание есть, то возможности нету, – посміхнувшись, відповідає пан Йосип.
— Понимаете, я рос в советское время. Сначала армия, потом учеба. Там и научился разговаривать на русском, – замислено відповідає він.
— А українську плануєте вивчити? – цікавлюсь я.
— Я не против выучить украинский, но ведь у нас в селе все говорят на венгерском, даже если желание есть, то возможности нету, – посміхнувшись, відповідає пан Йосип.
Попрощавшись з Йосипом Іштвановичем, ми повернулись до авто, в якому на нас терпляче чекав пан Гейза. Здається, ми оглянули майже всі цікаві об'єкти в селі. За вікном автівки йшов невеликий сніг. Мовчки ми проїжджали повз будинки та автобусні зупинки, розглядаючи вивіски та написи угорською.
“
— Ну что, как о нас напишете — хорошо или плохо? – з обережністю запитав пан Гейза.
— Намагатимусь правдиво, – з посмішкою відповіла я.
— Просто многие специально пишут, что мы здесь плохие. Ничего не знаем, живем как отдельный мир. Но мы все понимаем: и то, что украинский язык надо учить нашим детям, и что есть много проблем как у нас, так и у государства. Но изменения в законе здесь не помогут, нужно менять подход к обучению. Так можете и написать, – завершив свій монолог наш гід і, попрощавшись, повернувся до школи.
— Намагатимусь правдиво, – з посмішкою відповіла я.
— Просто многие специально пишут, что мы здесь плохие. Ничего не знаем, живем как отдельный мир. Но мы все понимаем: и то, что украинский язык надо учить нашим детям, и что есть много проблем как у нас, так и у государства. Но изменения в законе здесь не помогут, нужно менять подход к обучению. Так можете и написать, – завершив свій монолог наш гід і, попрощавшись, повернувся до школи.
Автор: Марiчка Бровдi
Фото: Василь Сабадиш
Фото: Василь Сабадиш
