— Я часто ходжу в «Жовтень» на якісь арт-хаусні фільми. Багато молоді. Але для того, щоб ми дізналися про фільм, мають бути інвестиції в промо, рекламу.
— Звичайно. В Америці бюджет на рекламу такий самий, як бюджет фільму. В Україні на рекламу від прокату спрямовується половина бюджету.
— А як українському кіно конкурувати з тими фільмами, які коштують десятки, сотні мільйонів доларів, і на рекламу яких витрачається стільки ж?
— Ви знаєте, наша «Брама» дуже сподобалась в Таллінні. По-перше, їм цікава тема. Це ж більше не про Чорнобиль. Там розкривається тема глобальніна: про українську резервацію, про зону, яка трошки більше за Чорнобиль. Про зону, в якій перебуває суспільство з великим конфліктом між поколіннями щодо бачення і звички будувати своє життя. Тому що там — три покоління. Бабуся, яка бачила голодомори, репресії і всю трагедію тоталітаризму – це одне покоління. Її дочка, яка прожила у стабільнішому радянському суспільстві – це зовсім інша свідомість. І дитина, яка нова, українська, але позбавлена цієї свободи для глобального світу, — це зовсім третя історія. І власне, саме це було їм цікаво. Ця тема зворушила тим, що вона дуже багато пояснює про українську проблему, яка не є чисто історичною. Це виходить за рамки історичної галузі про Чорнобиль. Через цю картину вони можуть зрозуміти взагалі народ, який певним чином є заручником багатьох фобій, багатьох фантомних болей, багатьох викривлень свідомості. Можна зрозуміти причини, чому люди в нашій Україні так чи інакше поводяться.
— Тобто ми можемо брати художнім змістом?
— Звичайно. Ідеєю та прийомом. Якщо ми щойно навчилися кататись на велосипеді, ми не зможемо за зорельотами американськими встигнути. «Той, хто пройшов по лезу» і «Брама» — це речі, які не можна порівняти ні з точки зору інвестицій, ні з точки зору можливостей, ні з точки зору вміння. Це дуже великі обсяги і це поки що непідйомне для нас. Але ми розвиваємось і рухатимемось далі, і у нас все це буде зростати. Чим зацікавити? Звичайно, посилати на фестивалі. Звичайно, завойовувати там людей, які зацікавлені купити і показати в своїй країні – представників прокатів. Тизер «Брами» був продемонстрований на Канському фестивалі. І стрічку запросили на Варшавський і Талліннський кінофестивалі.
— А що робити акторам, коли ринок тільки формується? Де працювати?
— Це трагедія акторів, оскільки немає можливостей. Хоча, ви знаєте, у розвинутій Америці стати зіркою – це теж вдача. Я не можу тут порадити для всіх однакового рецепту. Наприклад, як Роман Луцький. «Брати», далі «Параджанов» — згодом його побачили і він пішов зніматися далі. Це вже телевізійний серіал «Століття Якова», потім – «Сторожова застава». Він тепер зірка. Зараз вони виграли пітчинг на комедію. За 3-4 роки людина стала зіркою кінематографу. Але це шанс. Він прекрасно працює в кадрі, у нього є фактура, він вільний україномовний. Ще є гарний приклад – Микола Береза (зіграв головну роль у фільмі "Червоний" ).
А тут є питання до акторів, які в побуті зберігають російськомовний режим. Який україномовний кінематограф на вас чекатиме, коли в кадрі я бачу, що людина думає російською ? Ось, власне, приклад, чому Роман, чому Береза, чому розкривають акторів, які є носіями мови. Великий екран абсолютно все зчитує. І будь-які ваші подвійності – вони очевидні. Це органіка, це не ваш сміх, не ваші акценти, не ваша затяжка, не ваша обривка, не ваша енергія.