Богдан Яременко
Дипломат, екс-генконсул України у Стамбулі, голова управління «Майдан закордонних справ», член партії «Укроп»
Україна обрала вкрай невдалу манеру аргументації та відстоювання своєї позиції.
Аргументи про те, що в Румунії чи в Угорщині немає українських шкіл, взагалі працюють проти України (чому ж вас, українців, це не цікавило досі?)
Аргумент про захист прав школярів — представників нацменшин на продовження навчання в українських вишах дуже сумнівний. Насамперед у них є право вибору, чи вчитися взагалі у ВНЗ. Далі, у них є право вибору, чи поступати у виш в Україні, чи за кордоном. Тому рівень володіння українською не настільки вже й принциповий для реалізації їхніх прав.
Сумнівним є аргумент про сприяння можливості представниками нацменшин інтегруватися в систему держвлади України через підвищення рівня володіння українською мовою. Це їхнє право, а не обов’язок працювати в органах держвлади, обиратися і т. ін. Якщо громадянин України приймає рішення жити поза системою держвлади — це його право. Аби лишень платив податки. Знання української мови також не гарантує працевлаштування в органах влади чи перемогу на виборах.
Проблема в тому, що цими і подібними аргументами ми насправді лише маскуємо свій страх і свої підозри щодо нацменшин. Звідти цілком неприйнятні аргументи про роздачу паспортів. Повірте, українських паспортів у Придністровському регіоні Молдови роздано не менше. Навіщо нам це?
Бажання отримати щось мовно-однорідне — це до великої міри результат війни з Росією. 300-річної війни.
Але й тут не все просто. Навіть з російською мовою. Якби ми були з правової точки зору в стані війни з Росією, то обмеження будь-чого чи усього російського могло б бути виправдане (на період війни). Але ж це якби.
Так, 35% учнів шкіл для нацменшин можливо і не можуть скласти ЗНО через слабий рівень знань української. Але ж 65% - можуть. І очевидно, цього достатньо для відповідних етнічних груп, щоб мати своїх нардепів, депутатів місцевих рад, представників в органах влади. Чому ми хочемо від них більше, ніж їм самим потрібно? Що дає нам підстави думати, що це питання має стати предметом державного регулювання?
Так, українська мова є і має бути державною в Україні. Але хіба в українському законодавстві є хоча б щось про те, що всі громадяни України зобов’язані володіти нею на певному кваліфікаційному рівні? Здається, ні. То навіщо ці аргументи?
Ми спробували підійти до питання з точки зору інтересів держави, яка перебуває в облозі ворогів. А в Раді Європи керуються інтересами та правами людини. Викладені вище та інші подібні аргументи України не могли бути переконливими.
Це не значить, що ми не повинні дбати про національну єдність, формувати ідентичність. Але механізми вирішення цих питань не можуть бути винятково заборонними чи обмежуючими.
Так, багато випускників угорських чи румунських шкіл поїдуть вчитися і працювати в інші держави. Чому? Можливо, причина не в якійсь ворожості, а тому, що українська освіта перебуває в стані руйнації? Зрештою, а скільки україномовних українців, які успішно складають ЗНО, прагнуть далі вчитися і працювати за межами України?
Ну, і звичайно, це абсолютно неприпустимий рівень осмислення проблеми українською владою.
Українська влада безславно програла цю ситуацію (ще, звичайно, треба дочекатися рішення Венеціанської комісії, але обговорення питання в ПАРЄ вже створило деяке розуміння, якими будуть ці висновки). Тому що на міжнародній арені не вміє дослуховуватися і правильно розуміти аргументи опонентів, не вміє вибудовувати систему контраргументів і комунікацію, веде переговори з іноземними урядами, які вдаються до неприйнятних способів тиску на Україну, і не веде переговорів з власними громадянами, дозволяючи іноземним урядам формувати їхню позицію.
Руїна у головах.
Текст публікується з дозволу автора. Оригінал — на сторінці автора в Facebook.
