Микола Капітоненко, МЦПД
Останніми днями гра слів — англійського «aspiration» та українського «аспірант» — в контексті тематики НАТО не могла не привернути увагу.
Парадокс української аспірантури полягає в тому, що на папері вона успішно й ефективно генерує сучасних учених, але в реальному житті здебільшого вони виявляються плагіаторами або колекціонерами дипломів. На превеликий жаль, подібні ж розбіжності між деклараціями та реаліями протягом десятиліть (минулого року виповнилось 20 років Хартії про особливе партнерство) спостерігаються у відносинах України з НАТО.
Ентузіазм, з яким в Україні підхопили зміни на офіційному сайті НАТО (в першому абзаці розділу про розширення серед країн, що оголосили про своє прагнення (aspiration) приєднатися до Альянсу, з’явилася Україна), очевидно, не відповідає значенню цих змін. На те є кілька простих причин.
По-перше, текст на сайті НАТО, як і текст у багатьох працях українських аспірантів, у даному випадку містить просту констатацію факту, не додаючи жодного нового знання про наміри та інтереси Альянсу. Україна дійсно шляхом внесення змін до власного законодавства ще у червні 2017 року офіційно закріпила власне бажання колись вступити до НАТО. Те, що на сайті Альянсу відповідні зміни з’явилися із настільки великим запізненням, може свідчити або про недовіру з боку НАТО до наших програмних документів, які змінювали свою тональність так часто протягом останніх двадцяти років; або про брак уваги щодо технічних деталей типу оновлення сайту організації; або про щось інше. Але в будь-якому разі це — довідкова інформація: Альянс бере до відома бажання України приєднатися. Воно не несе жодних зобов’язань для самої НАТО, а лише для України.
По-друге, згадування України серед країн, що прагнуть вступити до НАТО, не наближає нас до подальших практичних кроків, таких як, приміром, План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Більше того, навіть отримання ПДЧ не означатиме членства у найближчій перспективі - колишня Югославська республіка Македонія, приміром, отримала ПДЧ ще далекого 1999 року — чи взагалі невідворотності набуття членства в Альянсі. З іншого боку, і без ПДЧ можна виходити на формати тісної співпраці з НАТО, як це робить, приміром, Грузія, серед інших надіславши четвертий за кількістю контингент ув рамках місії НАТО в Афганістані. Інакше кажучи, прив’язка згадки України на сайті НАТО серед країн, що прагнуть вступу, до подальших конкретних кроків у цьому напрямку виглядає, м’яко кажучи, непереконливо.
Формально все вбачається так, як і було раніше, виходячи з рішень саміту 2008 року в Бухаресті: двері для України відкриті. Більше того, нічого нового немає і з часів підписання Вашингтонського договору у 1949 році, яким було засновано НАТО. Стаття 10 цього документа зазначає, що сторони можуть запросити будь-яку іншу європейську державу приєднатися до Альянсу, якщо вона поділяє його принципи та може зробити внесок у безпеку Північної Атлантики. От як раз ці два нюанси визначатимуть подальші успіхи України на шляху до НАТО. Відповідність цінностям НАТО і здатність створювати додану вартість для колективної безпеки — це те, для доведення чого ані декларації, ані навіть закріплення обіцянок у Конституції не працюватимуть.
По-третє, з порядку денного не знімається надважливе питання про те, а чи стали ми ближчими до НАТО за останні роки. Відповідь на нього стане важливішою для подальшого розвитку подій, ніж будь-які згадки на сайтах.
З урахуванням викладеного те, що у нас взялися оголошувати «надання Україні статусу країни-аспіранта» краще замінити скромнішим «НАТО визнала прагнення України приєднатися до Альянсу». І працювати далі.
