Окрім філософського смислу, таким чином Жадан позначив початок туру, котрий стартував 21 лютого з луганського містечка Щастя.

"Ми спробуємо показати простір між літерами та рядками, спробуємо відчути протяг, який з'являється між розділовими знаками, примушуючи текст повертатися до світла й виходити з темряви", – так обіцяли самі "Розділові".

Поезію у цьому концепті доповнювала мінімалістична експериментальна музика і відеоарт. Жодних фоно- і відеограм.

Сергій Жадан один за одним читав власні вірші, а на екрані за ним транслювали те, що пише і малює Ольга Михайлюк. Її перо перетворило "Ніч" у "Нічого". Згодом рядки "потонули" у намальованих хвилях і розтіклися по паперу краплями, просто з пензля. А навколо — шум радіохвиль, що як інструмент використовував у цьому перформансі інший учасник проекту — музикант-електронник Влад Креймер. Гармонія акордеонних хвиль — у руках Олексія Ворсоби. Музика і малюнок робили відчутним те, що звучало поміж рядків.

Після одного з концертів Сергій Жадан розповів Realist'у, що саме надихнуло його на тур з "Розділовими".

– Чи виживе поезія в ХХІ столітті? Адже більшість наразі цікавиться не віршами, а новинною стрічкою. У листуванні ми обмінюємося не текстами, а смайликами, стікерами. Пишемо короткими фразами, слова скорочуємо...

– Виживе, але не зрозуміло, в якому форматі вона виживе. Дивіться, скільки людей пише поезію! Якщо так, по-чесному, кожен з нас написав протягом життя бодай один вірш.

Поезія дуже сильно інстальована в наше життя. Ми всі читаємо у дитинстві римовані вірші, потім читаємо їх своїм дітям. Ми виростаємо з розумінням того, що є рима і є структурована мова, і ця мова називатиметься поезією. Вона виходить з різних культів, продукується різними сакральними процесами, в яких кожен рядок потрібно випестити, виструктурувати, аби вийти за межі нашої реальності та увійти в стан трансценденту. Поезія супроводжує нас вічно й існуватиме доти, поки існує музика.

Чи будуть у нас видаватися поетичні збірки, чи купуватимуться вони, чи буде публіка ходити на поетичні вечори – я не знаю. Поезія може буде різною, вона може перейти у простір чи формат інтернету. Наприклад, віршоване твіт-повідомлення. Або sms-поезія.

– А у Вас є власні сторінки у соцмережах?

– Я вмію фотки постити. А от уже тегати — не вмію. І, як це називається, френдити або відфрендувати теж не вмію.

Я не боюсь, коли хтось заходить на мою сторінку, і ставить мені неприємні запитання або пише негативні коментарі. Я навіть іноді відповідаю на них.

Але мені здається, що це — неправильно. Варто спілкуватися так, як ти спілкуєшся у житті. Ти сідаєш у трамвай, і ти ж не можеш там відфрендити того чи іншого пасажира і сказати: "Вийдіть, ви мені не до вподоби. А ви — залишіться, і я давайте зафренджу ще двох пасажирів". Ти ж їдеш з усіма, хто там є.

І це такий зріз суспільства. З кимось можна посваритися, хтось може тобі і на ногу наступити, а дехто, навпаки ,— ще й місцем поступиться. У соцмережі ти намагаєшся обмежити коло спілкування чи коригувати його. Мені це нецікаво.

– А що для Вас важливо?

– Мені страшенно важлива зворотна реакція. Реакція людей, які ходять на творчі вечори, читають книги, не просто "серфінгують" соцмережі, а спілкуються в них. Без діалогу вся ця літературна діяльність мені нецікава.

Якщо ваша творчість позбавлена діалогу, обміну енергією з читачем – мені це нецікаво. Читач — слово таке вже, застандартизоване, занадто канцелярське. Має бути діалог із співрозмовником, з людиною, з якою ти можеш порозумітися.

Гадаєте, це складно? Достатньо просто бути самим собою, робити те, що ти робиш, і це дасть можливість спілкуватися з великою кількістю фантастично цікавих людей.

– А не боїтесь, що читач у певний момент може розпочати управляти Вами, маніпулювати, аби Ви писали те, що однозначно йому сподобається?

– Управляти – ні, але може щось підказати. Я на критику зважаю.

– Невже не маєте остраху, що талант може вичерпатися, що читач розчарується?

– Та ні. Це ж… Це природне, це ж моє.

Якщо не буду писати... У світі стільки цікавих занять! Я, наприклад, педагог професійний, кандидат наук і навіть був доцентом свого часу. Кину писати – піду працювати до школи. З великим інтересом. Куди-небудь на Донбас поїду.

Ми зараз їздимо, багато допомагаємо школам, спілкуємося з вчителями, дітьми. Це страшенно цікаво і страшенно важливо. Ти бачиш, як змінюється тканина суспільства. Розумієте, країна змінюється не на рівні президента, не на рівні прем'єр-міністра. Вона змінюється на рівні, так би мовити, пересічних українців, майбутнього нації.

Школярик закінчив другий клас і на лінійці не співає гімн, а тут щось з ним сталося і на перше вересня він вивчив усі слова. І не тому, що йому вчителька наказала, а тому, що певні думки у нього в голови рояться, свідомість гартується. І справа не в гімні. Справа в тому, що ці діти – як соняшники: вони повертаються за сонцем, вони спостерігають, як життя рухається, вони намагаються на це життя реагувати.

З ними в чомусь набагато цікавіше, ніж з дорослими. З ними набагато складніше сфальшивити, бо вони цю фальш миттєво відчувають. Останнім часом трапляється читати вірші саме дітям, і це набагато вимогливіша аудиторія. Вони не будуть викручуватися, вони все просто в очі тобі скажуть.

– Чи правда, що поети мають дар передбачення? Коли, за Вашими відчуттями, закінчиться війна?

– Це самі поети вигадали про себе, аби підвищити самооцінку. Я б ставився до поетів, до письменників як до певних таких антен. Вони ловлять настрої в суспільстві, зміни в повітрі. Наскільки вони можуть програмувати, передбачувати події, ламати тенденції? Я скептично до цього ставлюся.

Я дуже сподіваюсь, що війна, її активна бойова фаза вже закінчиться, і люди перестануть гинути. Але це, скоріше, сподівання. У мене не було відчуття того, що війна розпочнеться, і я не знаю, коли вона закінчиться. Як це станеться, в який спосіб – це питання не до мене. Найголовніше — нехай станеться.

Розмовляв Влад Абрамов