— Чим для Вас цікавий цей проект — вистава "Всі мої сини"?

— Це драматургія, яка зазвучала у нас в Україні по-новому тільки після того, як розпочалася наша війна. Мабуть, ті проблеми, які порушував Міллер у 47-му, ще коли закінчилася Друга світова, те взаємопроникнення бізнесу і війни — для нас були абсолютно незрозумілими речами. Ми не відчували багато нюансів.

І ця актуальність її, вона якраз і є зумовлює той неймовірний інтерес до дійства. Інтерес до ситуації, в якій моральна поведінка, вчинки тих людей, від яких залежить виготовлення зброї, постачання в цілому, взагалі життя на фронті, дають можливість або змушують іноді переходити межу. Люди страждають від цього, іноді навіть гинуть... І ось, власне, ця проблема і досліджується у п'єсі.

— Якими, на Вашу думку, є проблеми сучасного українського театру?

— На мій погляд, наш театр прямує траекторією абсолютного розвитку, але ми дещо законсервовані в собі. Що маю на увазі? Позаяк театральними мекками вважаються Лондон, Нью-Йорк, Париж, Москва, ми начебто не можемо назватися таким театральним центром України. Бо ми просто не розкручені у цьому світі.

Але внутрішні проблеми, які існують, — це завжди проблеми актуальності. Ми можемо похвалитися тим, що у нас є: нові драматурги молоді, які відображають сучасність, театр розвивається у нас незалежно від того, що відбувається в країні.

Є і фінансові проблеми, соціально-економічні, війна... А театр розвивається за своїми театральними законами. І та школа, яка є в українських акторів, в української режисури, — вона рятує нас.

Тому мені здається, принаймні на сьогодні, що ті проблеми, які існують з популяризацією театру, вони б ще підхлестнули розвиток українського театру і дали б новий ковток повітря, того, чого нам дуже сильно бракує.

— Як український театр сприймають за кордоном?

— Дуже добре. Актори завжди говорять про рухи людської душі, і в нас живі артисти на сцені ходять. І коли проблематика народжується прямо у глядача на очах, то це завжди подобається всім.

Це своєрідне спростереження за життям, яке твориться на твоїх очах. І тому ми вигідно відрізняємося від багатьох інших театральних країн, які мають свій погляд на театральне мистецтво. У нас — глибина душі, почуття.

Тобто якась душевність, неймовірне бажання – це емоції, які не в кожного артиста є. В нашого актора воно, дякувати Богові, збереглося.

— Режисер вистави "Всі мої сини" Станіслав Мойсеєв — досить сучасний керівник зі справді європейськими поглядами. Як Вам працюється під його режисурою?

— Акторська доля складна у відтворенні тих чи інших думок, які тобі дає режисер, котрий тебе бере у виставу. Зрозуміти режисера, знайти його стиль – це не проста штука. І ми, актори, спочатку вирішуємо колосальну задачу — перед тим, як втілити думки, бажання і прагнення режисера, які він омріяв, ми маємо їх зрозуміти, усвідомити.

І це акторське ремесло, воно якраз замішане на тому, що ми повинні мати оту інтуїцію всередині, аби розгадувати ці речі.

Режисери теж бувають різні. Бувають педагоги, диктатори, ідіоти, дурні, фантазери – усілякі, як і будь-які люди. Але знайти ці нюанси, які відтворюють особистість режисера, а через нього — твого героя — це і є завдання актора.

Це я навіть своїм ятудентам в інституті намагаюся прищепити — інтуїтивне бачення, аби вони знали і розуміли, що потрібно бути акторським тістом, яке потрапляє до рук режисера і яке допоможе йому виліпити те, що він собі здумав.

— Як Вам працювати з онуком?

— Добре. Він мене підтримує, підказує текст, бо в мене його багато.

А він – молодець, усе вивчив. Саме зараз він пізнає, як розмовляти на сцені, як працювати з голосом, словом, як любити кожну фразу, правильно вимовляти всі слова, щоб його було чути по всьому залу. Це те, над чим ми зараз працюємо.

— В яких ще проектах Ви будете задіяні найближчим часом?

— Наперед актор ніколи не говорить. Можу тільки сказати, що зараз іде робота над фільмом "Шевченко. Повернення." Це знімає Олександр Денисенко. А потім ще одне кіно буде вже восени.

— Як гадаєте, мистецтво має бути вільним від політики?

— Мистецтво ніколи не буває вільним від політики. Навіть той, хто вважає себе вільним від політики, він бреше. Бо мистецтво завжди залежить від фінансування, а хто фінансує – то вже політика.