REALIST | LIFE
Розмова в театрі з Богданом Бенюком: робота з онуком і актуальна п'єса про війну
Ранок. Театр імені Івана Франка. В залі нема жодного глядача, біля сцени лише режисер і актори, які готуються до репетиції. До сцени підходить Богдан Бенюк з маленьким хлопчиком. Зі сторони здаються, ніби артист взяв з собою на роботу онука, щоб якось зайняти його на канікулах.

Богдан Бенюк підіймається на сцену, занурюється в роль і в одну мить стає іншою людиною. Через деякий час дитина вибігає на сцену, невже вона засумував за своїм дідусем…але ні, онук Бенюка грає в п'єсі одну із ролей.

Сюжет п'єси
Вистава "Всі мої сини" — перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера.

Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні".

Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: ніщо в житті не минається без наслідків. Родина чекає з війни на зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика таі його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту.

"
Наш театр прямує траекторією абсолютного розвитку, але ми дещо законсервовані в собі.
Чим для Вас цікавий цей проект — вистава "Всі мої сини"?

— Це драматургія, яка зазвучала у нас в Україні по-новому тільки після того, як розпочалася наша війна. Мабуть, ті проблеми, які порушував Міллер у 47-му, ще коли закінчилася Друга світова, те взаємопроникнення бізнесу і війни — для нас були абсолютно незрозумілими речами. Ми не відчували багато нюансів.

А зараз, коли в нас так само бізнес наживається на війні, дуже багато всіляких речей набувають нового звучання, нового змісту. І складається враження, що оця міллерівська п'єса написана саме про нашу війну, яка є сьогоденням для нас.
І ця актуальність її, вона якраз і є зумовлює той неймовірний інтерес до дійства. Інтерес до ситуації, в якій моральна поведінка, вчинки тих людей, від яких залежить виготовлення зброї, постачання в цілому, взагалі життя на фронті, дають можливість або змушують іноді переходити межу. Люди страждають від цього, іноді навіть гинуть... І ось, власне, ця проблема і досліджується у п'єсі.
— Якими, на Вашу думку, є проблеми сучасного українського театру?

— На мій погляд, наш театр прямує траекторією абсолютного розвитку, але ми дещо законсервовані в собі. Що маю на увазі? Позаяк театральними мекками вважаються Лондон, Нью-Йорк, Париж, Москва, ми начебто не можемо назватися таким театральним центром України. Бо ми просто не розкручені у цьому світі.
Хоча в нас театри дуже гарні є, режисери, вистави неймовірно цікаві, але ці вистави треба показувати, ці вистави треба возити. А оскільки у нас державна політика не спрямована на розкрутку цього напрямку, ми таким ніколи не займалися. Тож і менеджменту у нас немає того, який би пропагував українське мистецтво десь там, за кордоном, Тому ми від цього страждаємо.
Ми закриті у своїй коробочці.
Але внутрішні проблеми, які існують, — це завжди проблеми актуальності. Ми можемо похвалитися тим, що у нас є: нові драматурги молоді, які відображають сучасність, театр розвивається у нас незалежно від того, що відбувається в країні.

Є і фінансові проблеми, соціально-економічні, війна... А театр розвивається за своїми театральними законами. І та школа, яка є в українських акторів, в української режисури, — вона рятує нас.

Тому мені здається, принаймні на сьогодні, що ті проблеми, які існують з популяризацією театру, вони б ще підхлестнули розвиток українського театру і дали б новий ковток повітря, того, чого нам дуже сильно бракує.
— Як український театр сприймають за кордоном?

— Дуже добре. Актори завжди говорять про рухи людської душі, і в нас живі артисти на сцені ходять. І коли проблематика народжується прямо у глядача на очах, то це завжди подобається всім.

Це своєрідне спростереження за життям, яке твориться на твоїх очах. І тому ми вигідно відрізняємося від багатьох інших театральних країн, які мають свій погляд на театральне мистецтво. У нас — глибина душі, почуття.
Пам'ятаю навіть такий жарт, коли актриса виходила на сцену театру імені Івана Франка і казала: "Боже, яка у вас тут маленька сцена, я її зараз слізьми заллю".
Тобто якась душевність, неймовірне бажання – це емоції, які не в кожного артиста є. В нашого актора воно, дякувати Богові, збереглося.
— Режисер вистави сі мої сини" Станіслав Мойсеєв — досить сучасний керівник зі справді європейськими поглядами. Як Вам працюється під його режисурою?

— Акторська доля складна у відтворенні тих чи інших думок, які тобі дає режисер, котрий тебе бере у виставу. Зрозуміти режисера, знайти його стиль – це не проста штука. І ми, актори, спочатку вирішуємо колосальну задачу — перед тим, як втілити думки, бажання і прагнення режисера, які він омріяв, ми маємо їх зрозуміти, усвідомити.

І це акторське ремесло, воно якраз замішане на тому, що ми повинні мати оту інтуїцію всередині, аби розгадувати ці речі.
Режисер – це людина, яка приносить ідею, і ти цією ідеєю захоплюєшся і починаєш її втілювати.

Іноді режисерові вдається достукатися до сердець артистичних, або артисти виявлюяться мудрішіми, то вони самі зрозуміють політ фантазії, думки режисера.
Режисери теж бувають різні. Бувають педагоги, диктатори, ідіоти, дурні, фантазери – усілякі, як і будь-які люди. Але знайти ці нюанси, які відтворюють особистість режисера, а через нього — твого героя — це і є завдання актора.

Це я навіть своїм ятудентам в інституті намагаюся прищепити — інтуїтивне бачення, аби вони знали і розуміли, що потрібно бути акторським тістом, яке потрапляє до рук режисера і яке допоможе йому виліпити те, що він собі здумав.
— Як Вам працювати з онуком?

— Добре. Він мене підтримує, підказує текст, бо в мене його багато.

А він – молодець, усе вивчив. Саме зараз він пізнає, як розмовляти на сцені, як працювати з голосом, словом, як любити кожну фразу, правильно вимовляти всі слова, щоб його було чути по всьому залу. Це те, над чим ми зараз працюємо.
— В яких ще проектах Ви будете задіяні найближчим часом?

— Наперед актор ніколи не говорить. Можу тільки сказати, що зараз іде робота над фільмом "Шевченко. Повернення." Це знімає Олександр Денисенко. А потім ще одне кіно буде вже восени.

— Як гадаєте, мистецтво має бути вільним від політики?

— Мистецтво ніколи не буває вільним від політики. Навіть той, хто вважає себе вільним від політики, він бреше. Бо мистецтво завжди залежить від фінансування, а хто фінансує – то вже політика.
Автор: Даша Рыженко
Фото: Олег Переверзев
Made on
Tilda