Мнение

Родіон Колишко про інвестиції в українські міста

01 марта 2017 | 17:33

Директор інституту професійних кваліфікацій Родіон Колишко — про інвестиції в українські міста.

Останнім часом я доволі часто спілкуюся з майбутніми головами районних державних адміністрацій різних областей України. Моє улюблене запитання їм — чи готовий район до прийняття іноземних інвестицій?

Відповідь стандартна: звичайно готовий! Питання лише, як знайти інвестора і чим його зацікавити. Жоден з кандидатів не пішов далі простого бажання — знайти інвестора! А ось що робити з ним, коли знайдеш — так далеко майже ніхто не дивиться, оскільки реальних іноземних інвесторів більшість з них бачать лише по телевізору.

Досвід успішного розміщення іноземних інвестицій свідчить, що, крім традиційно багатих природних ресурсів і вигідного географічного становища, чи не найважливішим аспектом інвестиційної привабливості території є наявність професійних кадрів необхідної кваліфікації і в достатній кількості.

Давайте зупинимося на цьому і дамо собі чесну відповідь на запитання: якщо в будь-який район України прийде інвестор з ініціативою побудувати завод, умовно, на 200 робочих місць, ми зможемо їх, ці місця, заповнити відповідними спеціалістами?

Маю об'єктивні побоювання, що не зможемо.

Дозволю собі абсолютно реальний приклад свого твердження.

В одному українському місті, де є недобудований метрополітен, місцева влада домовилася про подальшу його добудову однією міжнародною будівельною компанією. Однією з умов місцевої влади було працевлаштування на будівництві місцевих працівників, які, власне, і побудували те, що іноземна компанія мала добудовувати. І тут виникла проблема: інвестор не зміг найняти жодного кваліфікованого (в розумінні інвестора) працівника з абсолютно зрозумілої причини. Для виконання підземних складних робіт кваліфікація працівників вимагає наявності міжнародно визнаного сертифіката відповідності персоналу, якого, звісно, жоден з кандидатів не мав. А наявність такого сертифіката у працівників є необхідною умовою функціонування компанії на міжнародних ринках цих специфічних робіт і послуг. Ось і чекає зараз місто або на турецьких, або на філіппінських робочих.

Чому? Тому що міжнародна компанія, крім власної репутації, надає гарантію ефективної експлуатації об'єкта, який вона побудувала. Об'єкт будівництва страхують міжнародні страхові компанії, які ніколи не укладуть договір страхування на об'єкт, на будівництві якого використовувалася праця спеціалістів, що не мають належної, визнаної міжнародної сертифікації.

Коло замкнулося. Тож, якого висновку можна і слід дійти?

Україна не матиме серйозних інвестицій до того часу, доки не зміниться кардинально система підготовки професійних кадрів у певних видах економічної діяльності, кваліфікація яких визнавалася б на міжнародному рівні.

Тим паче, що в цій справі нічого складного чи незвичного для наших навчальних закладів не спостерігається. Багато з них мають спільні програми навчання, які, завершуючись міфічним Дипломом європейського внз, сьогодні переважно слугують як приваблюючий абітурієнтів засіб. При цьому мало хто замислюється, що це за дипломє за змістом і чи зможе особа, яка його має, працевлаштуватися (до речі, в переважній більшості випадків — ні).

Тож, наш погляд, сьогодні необхідно турбуватися не про отримання диплому європейського ґатунку, а про спільне визнання кваліфікацій та її незалежне підтвердження. Це, звичайно, важче, але тоді в наших випускників з’являться реальні шанси бути затребуваними як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках праці.