— Нещодавно в інтерв'ю Ви розкритикували заяву [прем'єр-міністра України] Володимира Гройсмана щодо двовладдя в країні. У зв'язку з цим цікавить Ваша думка, яка все ж таки форма правління на сьогодні була б найоптимальнішою та ефективнішою для нашої країни?

— Управління державою – одна з наймасштабніших і найважливіших функцій влади. А управляти державою влада може тільки у тому разі, коли керується демократичним консенсусом і партнерством політичних сил. У нас же по суті — суцільне перетягування канатів.

— Зараз у нас парламентсько-президентська республіка. Для такої форми правління парламент повинен відігравати головну роль у державі. Але наразі це не зовсім так. Що треба зробити, аби це виправити?

— Коли є парламентсько-президентська республіка, формується і розподіляється влада, має діяти принцип демократичного партнерства, а не боротьби за владу. Іншого бути не може. А ми поки що 26 років воюємо між собою. Не може бути в країні двовладдя. Президент має свою відповідальність, уряд — свою.

На мою думку, у нас може бути або парламентська держава, або президентська. А формулювання президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська — тільки створює умови для подвійного тлумачення. Може бути і так, але тоді президент має обиратися парламентом, як у Німеччині. Або може бути президентсько-парламентською, коли президент обирається всенародно, як у США.

— Якщо уявити ситуацію, що ми прийняли всі необхідні закони про вибори і в парламент увійшли дійсно гідні кандидати. Які умови треба забезпечити, щоб робота була ефективною? Як налагодити між ними консенсус?

— Якщо ми беремо ідеальний склад, то передусім ті закони і той регламент, які є у нашого парламенту, мають виконуватись. У нас є положення про те, що депутат повинен голосувати особисто — для цього не треба приймати ще один закон. Має бути відповідна культура. На Заході, наприклад, людину не водять за руку і не кажуть: «Йди і це роби». Політик, за визначенням, є відповідальним суб'єктом політичної системи. Має бути відповідальність за порушення парламентарем законів. За це його треба позбавляти парламентської сили, тобто відкликати. Ось цього у нас немає. Тоді це буде певною пересторогою. Кнопкодавство — ще одна неприпустима річ. За Конституцією, закони, які приймаються у такий спосіб, є нелегітимними.

— Наскільки парламент має бути відкритим для українських громадян та які комунікативні інструменти варто було б залучати парламенту для діалогу із суспільством?

— У нас загалом діалогу з громадянами не існує. Ми не вміємо вести діалог. Для початку нам треба навчитися культурі діалогу й культурі спілкування. Депутати мають увесь час зустрічатися з людьми, приймати відповідні депутатські запити, проводити відкриті засідання, парламентські читання, що дуже рідко відбувається. Варто проводити такі заходи у фракціях, ділитися досвідом. Не потрібно винаходити нічого нового.

— У 2014 році була популярною думка, що у нас відкрилося своєрідне вікно можливостей, коли можна було провести непопулярні реформи. Реформи, які стосуються пенсійної сфери, охорони здоров'я, освіти. Як Ви вважаєте, чи не згаяли ми час і не втратили тих можливостей?

— Будь-яка реформа накладається на наші можливості. Я не прихильник підходу «сьогодні ухвалили, а завтра починає діяти». Реформі треба визначити час, перехідний період. І в законі мають бути передбачені пункти переходу від однієї системи життя до іншої. Якщо у нас фактично не існує в багатьох селах лікарень, то за місяць вони не з'являться. Я навіть знаю такі райони, де немає жодного лікаря, тільки медсестра, яка може лише укол зробити і все. Отже, виникає запитання: з ким проводити тоді медичну реформу? Для того, щоб її провести, треба забезпечити людей відповідними медичними послугами.

— Ви до того, що ми надто швидко хочемо бачити результати реформ?

— Я до того — якщо приймається закон, то мають бути до цього закону "приклеєні" дії, які нададуть можливість йому застосовуватися. Не може закон діяти, коли немає жодних можливостей. Я не пам'ятаю, хто точно сказав: «Большевики отличаются от всех прочих партий тем, что они ставят задачи, когда объективные предпосылки для их постановки созрели и когда есть люди, которые умеют это проводить в жизнь». Хоч і про більшовиків, але добре сказано. Так, для реформи медичної у нас передумов немає. Провели реформу і на завтра стало краще? Коли проаналізували п'ять відомих реформ і запитали людей, як вони ставляться до них, 60% респондентів відповіли, що проти. Не тому, що реформи погані, а тому що люди не розуміють, як вони працюють.

— Яких реформ ще потребує країна?

— Ті, які приймаються, — всі необхідні. І пенсійна, і медична реформи, і реформа місцевого самоврядування. Проблема лише в тому, що немає кому це впроваджувати у життя. Закон сам по собі діяти не буде. Повинні бути ще, крім цього, контроль і дисципліна. А це вже питання виконавчої влади.

— Які, на Вашу думку, перспективи імплементації Угоди про асоціацію з ЄС? Адже це рішення так само залежить від консенсусу в парламенті.

— По-перше, ми маємо прийняти рішення про ПДЧ і НАТО. На мою думку, не можна окремо розглядати ЄС й НАТО. Я в цьому глибоко переконаний. Якщо Україна буде незахищена в ЄС, то нема про що говорити. А на сьогодні ми не захищені.

— Але поки у нас війна, НАТО не може нас прийняти.

— Чому? Є винятки. Ми ж не називаємо це класичною війною. Це АТО, відновлення суверенітету, агресія і т. ін. Ми маємо використати цей термінологічний запас для того, щоб сказати: Україна може бути в НАТО. Ми не можемо нормально жити з сусідом, який вбиває. І, до речі, керівники НАТО теж не кажуть, що це неможливо.

— У контексті цього Вам часто ставлять запитання щодо ядерного потенціалу, від якого Ви відмовилися.

— Давайте для початку розставимо всі крапки над "і": питання про позбавлення ядерного потенціалу вирішив не Кравчук, а [Леонід] Кучма, який підписав Будапештський меморандум разом з Єльциним і Клінтоном. Вони підписали спеціальний меморандум про те, що Україна вивозить зі своєї території ядерну зброю. Я на той час багато вивчав, чи може Україна утримувати ядерну зброю. Разом з вченими ми дійшли висновку, що країна не може утримувати, обслуговувати і виробляти ядерну зброю.

Ядерні боєголовки, які стояли на наших балістичних ракетах, як і все інше в житті, старіють. Термін їх життя закінчувався у 1997 році. Після цього, а їх було більше 900 на наших носіях, вони ставали небезпечними і могли діяти в автономному режимі (як реактор на Чорнобильській станції). І тоді Україна стала б заручником цих боєголовок. Їх потрібно було вивезти. Іншого виходу у нас не було. Так, якби у нас була ядерна технологія і лінія з виробництва нових боєголовок, ми могли б їх замінити чи знешкодити, як це зазвичай робиться. Але у нас цього не було.

— А якби ми знайшли можливість утримувати й далі ядерні боєголовки, чи пішов би Путін війною на Україну?

— Я не знаю і хочу вас переконати в тому, що ядерна зброя не є гарантією, що хтось не піде на когось війною. Тим більше, коли Україна і Росія були в такому стані. Тільки круглий ідіот повірить, що Україна може застосувати ядерну зброю до Росії, або Росія до України. Це означає самознищення. Це ж не те, що полетіло далеко, це тут вдома, в тебе. По-друге, Україна не контролювала запуск ракет. Ракету можна було запустити, але куди вона полетить, ми не знали. Управління все було в Москві.

Те, що ми прийняли меморандум, добре, але меморандум без механізму його виконання не має ніякої сили. Там немає того, як саме ці держави гарантують Україні територіальну цілісність, суверенітет. Мав бути закон або внесені зміни в національне законодавство, які б вимагали від держав, які підписались, гарантувати фактично, а не теоретично, суверенітет і незалежність України.

— Чому нам зараз важливо налагодити партнерство з НАТО? Це буде дійсно гарантією безпеки?

— Безумовно. Це єдина організація в світі поки що, яка може це гарантувати. В першому параграфі статуту записано, що напад на члена НАТО означає напад на Альянс в цілому.

— А чи не буде це означати, що Україна стане таким плацдармом вирішення відносин США з Росією?

— Війна є ще в Сирії, і там помирає більше людей. Є ще близько шести гарячих точок в Європі, і не тільки в Європі. І коли США дивляться на світовий процес розвитку, вони інколи Україну вживають лише в кінці. Не тому, що їм так хочеться, а тому, що сьогодні з їхньої точки зору Україна не є тією гарячою точкою, яка для них у більшому пріоритеті, ніж Сирія, скажімо. Це їх право думати. Але ми маємо знати, що в нас є сусід-агресор, який 150 років воює. За 150 років утворилася еліта війни. І що в них немає іншого способу впливати на сусідів не через міжнародні норми і правила життя, а через спосіб тиску будь-якого. То трубу перекривають, то просто ведуть реальну агресію проти сусіда, як зараз проти України.

— Як у зв'язку із цим Ви бачите розвиток відносин з Російською Федерацією?

— Відносини є, просто погані. Чи можна перетворити погані відносини на добрі відносини? Війна не може бути вічною. Україна сама з цим завданням не впорається. Весь світ має впливати на Росію.

— Шляхом санкцій?

— Різними шляхами. От, скажімо, цими днями день народження Ліни Костенко. Якщо не зіб'юсь, спробую прочитати вам одного вірша:

Так от, коли цю філософію, яку відчуває нутром геній, зрозуміють усі, коли не можна далі терпіти, і об'єднаються, ми зможемо вийти з цієї кризи. Вже вірили Гітлеру. І чим закінчилося? А зараз ситуація страшніша. Не треба Путіна дратувати, а то він почне широкомасштабну агресію. Точно так було з Гітлером. Коли всі об'єднаються і захочуть зупинити Путіна - це можна буде зробити. Іншого способу, як зупинити, на жаль, немає. Тільки санкціями. Але не економічними, а загальнополітичними. Необхідно створити повну ізоляцію. От тоді можна розраховувати на успіх.

— А, як думаєте, чого ще досі не об'єднались ? Чи не говорить це про те, що війна вигідна не лише Путіну?

— Війна — це доходи, заробіток. А заробляють і наші, на жаль. Я не можу вам навести прямих прикладів, тому що я особисто не аналізую цих питань. Але мені телефонує багато людей, які наводять факти того, що це дійсно так.

— Як вважаєте, чи були би доцільними зараз дострокові вибори в Україні?

— Я не думаю, що нам потрібні дострокові вибори. Нам потрібні гарні вибори строкові. Нам потрібно прийняти закони про вибори народних депутатів і про вибори президента. Коли я став президентом, ми відразу ж прийняли важливий закон про неможливість поєднання політики з бізнесом. Не може людина одночасно в один і той же час дбати про державу і про себе. Це те, що ми бачимо сьогодні. Президент зацікавлений, щоб його бізнес розвивався. Але так не має бути.

Має бути прописано, які підстави є для того, щоб людина могла стати кандидатом в президенти. Не лише за віком чи ще чимось. Сьогодні може прийти, скажімо, 100 осіб, проголосувати 55 і все, президента обрали. Ви знаєте, скільки проголосувало за президента Порошенка людей? Дев'ять мільйонів. Для порівняння, за мене свого часу проголосувало 21 мільйон. Я мав більшість людей від дорослого населення.

— І про що це говорить?

— Це говорить, що я міг спертись на весь народ. А він не може. Значить, має бути закон, який би визначав, що на вибори мають прийти 51% і проголосувати. Якщо цього немає, це абсурд. Президент має спиратися на волю всього народу, повинен мати підтримку більшості народу. Тільки тоді він може приймати непопулярні рішення. Якщо він не має такої більшості, над ним завжди висять негаразди.