realist | интервью
DakhaBrakha про запит на українську музику на Заході та брак музичних шоукейсів
Із DakhaBrakha ми зустрічаємось майже у повному складі – не вистачає лише Ірини Коваленко. Посеред розмови Марко помічає залишений на стільці верхній одяг і ніби вибачається: «Майже як на вокзалі сидимо». Речі, валізи – все нагадує, що ми вдома у найбільш затребуваного за кордоном українського гурту.

За останні роки DakhaBrakha стала культурним представником України у світі. Нещодавно вони повернулись з туру Великою Британією та Сполученими Штатами Америки. Зараз невелика перерва – і знову дорога. Про гастрольне життя музикантів, стан культури у країні та те, чому DakhaBrakha не прагнуть стати зірками телебачення, – у інтерв'ю Realist`а.
— Ви найбільш гастролюючий український гурт, за кількістю країн обігнали навіть «Океан Ельзи». Проте на їхні концерти все ж здебільшого ходить діаспора, на ваші – іноземці. От, наприклад, американці, які майже не слухають неангломовні пісні.

Марко Галаневич: Нам вже казали, що це така незрозуміла річ. Вони ще можуть слухати іспаномовні пісні, бо латиноамериканська культура досить актуальна. А тут щось таке, що вони не розуміють. Але й ніби розуміють.
Ніна Гаранецька: Беремо іншим. "Родзинкою" своєю. Шапками (сміються).

— Ви через це відчуваєте якусь свою місію?

Марко: Страшно говорити такі слова – місію. Але так (сміється). Так, бо нам доводиться віддуватися за всю країну. На 99% майданчиків чи фестивалів, на яких виступаємо, ми — перші з України. Вперше люди знайомляться, бачать і чують щось з України. Ми розуміємо, що тепер для них країна буде асоціюватись із нами. Роки три тому Україна була в інформаційному просторі спочатку через революцію, потім – через війну. Зараз ми проводимо майстер-класи, даємо інтерв'ю – взагалі питань щодо цього вже немає. Для іноземців це все вже скінчилось, а для нас – все ще незавершені питання, які щодня болять. І тому говорити про це – також місія. Без загального світового розуміння, що зараз на території України відбувається агресія сусідньої держави, без взаємодії всього цивілізованого світу Україна не вистоїть.
— А питають, про що ваші пісні?

Олена Цибульська: Дуже часто запитують, про що співаємо.
Ніна: А пісні ж плюс-мінус про одне й те саме: про любов, життя.
Марко: Або ритуальні — «Ластівочка прилетіла».
Олена: І як ти їм поясниш?
Марко: Три-чотири роки тому взагалі говорили: «Ми думали, ви співаєте революційні пісні». Вони відчували від нас такі меседжі. Можливо, так і було.

— Тому що ви все одно були в цьому контексті.

Марко: Так. Наприкінці 2013 року ми виступали на одному з найбільших французьких фестивалів Trans Musicale. Ми просто на задньому фоні пустили фотографії з Майдану: людей, обличчя, загальні плани. Це справило на людей дуже сильне враження. Бачите, вони Макрона вибрали? (сміються)
Ніна: «Містралями» їх застидали.
Марко: У кожному інтерв'ю про ці «Містралі» говорили.

— Тобто не тільки культурна місія, а й політична також?

Марко: А що робити, якщо України немає ні культурно, ні політично, ні географічно? Ми зустрічаємося з послами, вони дивуються. Тобто вони роблять собі якісь акції українські, а приходить два місцевих жителя. А тут приїжджаємо ми і збираємо величезний зал.
Ми зустрічаємося з послами, вони дивуються. Тобто вони роблять собі якісь акції українські, а приходить два місцевих жителя. А тут приїжджаємо ми і збираємо величезний зал.
— Не запрошують до співпраці?

Марко: Ми б хотіли, бо можемо робити щось більше, ніж робимо зараз. Нуль інформації про Україну. В інтерв'ю ти все не скажеш. Ставлять запитання: «Що у вас відбувається з Росією?» І ти думаєш: починати з Київської Русі чи як відповісти на це запитання? Нестача інформації нас гнітить. Ми готові співпрацювати з посольствами, з міжнародними програмами. Але нас самих не вистачає, щоб ставати мотором і ініціаторами цього.
Олена: Коротше, від посольств пропозицій не було. А конче необхідна якась програма від держави, щоб імідж свій створювати.

— Коли вже не вперше приїжджаєте кудись, є перелік пісень, які просять зіграти?

Ніна: Та вже заюзали цю програму!
Марко: Зіграли вже все, що можна. Час від часу просять щось таке, що ми ніколи не граємо.
Олена: Або з вистав, наприклад.
Марко: Або «Жабу». Ми ніколи її не граємо, бо там багато тексту.

— А якщо просять?

Марко: Якщо просять, а ми не готувались, не граємо все одно (сміється).
— Але ж ви багато імпровізуєте...

Марко: Імпровізуємо. А що залишається? Але от є «Baby», яку ми граємо завжди. Та все одно існує складність розуміння. Проте є дуже багато приємних випадків, коли люди кажуть: «Ми нічого не знали про Україну, а тепер постійно стежимо». Сльози на очах – отже, все не дарма.

— У вас же були перемовини з іноземним лейблом про видання за кордоном?

Марко: Декілька. Але ми боїмось цього. Боїмось бути залежними від їхніх планів, графіків.
Ніна: Ми не можемо відстежити, наскільки вони нам помічні. У нас вже є співпраця з агенціями, які нам роблять тури. Якби не було інтернету, то тоді зрозуміло. А так сам керуєш. Або якісь умови запропонували, що ми злякались всього цього. Є графік: ти маєш за рік зробити новий альбом.
Олена: А якщо ти не зробиш? Якщо він не йде?
Ніна: Ти платиш штраф на рівному місці. Нащо нам такий стрес?
Марко: Коротше, ми по-старінкє. Інді-група.

— Тоді скоріше андеграунд.

Марко: Так, хоча у нас і повні зали. Але, я думаю, всі андеграунд, хто не в телевізорі. «Зіграв у ящик» — все нормально. Ми не особливо прагнемо, щоб нас впізнавали у переходах та просили автографи – ми щасливі тим, що маємо. Чи ми хочемо мати стадіони? Я не певен.
Ми не особливо прагнемо, щоб нас впізнавали у переходах та просили автографи – ми щасливі тим, що маємо. Чи ми хочемо мати стадіони? Я не певен.
— До речі, наскільки у вас розписано гастрольний графік?

Ніна: На рік-два.
Марко: Ми вже більш-менш знаємо, що будемо робити у 2019 році, якщо дасть Бог здоров'я.

— Є така тенденція в українському шоу-бізнесі: якщо ти хочеш стати популярним тут, потрібно спочатку стати затребуваним на Заході. Звідки цей комплекс меншовартості?

Марко: Ми всі з ним виросли. Ми самі не можемо визначити собі ціну – нам потрібно, щоб хтось із Заходу сказав. Чи треба виступити на ВВС. І то ми читали коменти: «Британці оце слухають?» Має хтось сказати, що «оце добре». Таких постатей, як Олексій Коган у джазі, мені здається, в інших сферах музики немає.

— А можна очікувати від вас нових інфоприводів найближчим часом?

Ніна: Чекаємо самі (сміється).
Марко: Якщо все вдасться, у нас буде спільна програма із Kronos Quartet. Але це вже у 2019 році.
Ніна: Ми сіли на першій розмові, розгорнули календарі – хто коли може. Перша дата, коли виходить, аж у 2019 році.
Марко: Це з можливого. А найближче – поїдемо на ГогольFEST у Маріуполь. Це те, чого ми давно хотіли, бо відчуваємо певну заборгованість перед сходом країни. Нам все не вдавалося з'їздити туди у цей непростий час. Там таке культурне життя дуже необхідне.
— Ви як гурт, якому вдалось підкорити Європу та Америку, що можете сказати про амбіції українських музикантів на Заході? Наскільки вони виправдані?

Марко: Чомусь у більшості вони хочуть одразу і все. Є багато гарних українських музикантів. Але вони поїдуть раз чи два, а потім засмучуються, що Девід Бекхем ні фіга уваги не звернув, всьо зря. Але ми ж не останні два-три роки їздимо – ми почали їздити 10 років тому. А Девід Бекхем побачив цю пісню аж зараз. Люди хочуть швидких результатів. Але потенційно ця музика для світу дуже цікава.

— Тому що є запит на українську аутентику?

Марко: Та запиту взагалі немає. Ніхто в Європі не сидить і не чекає: «А що там з України нам привезуть?»
Ніна: Нам шалено бракує в Україні зробити музичний шоукейс. Мені здається, нам багато чого є запропонувати. Якби WOMEX (World Music Expo – міжнародна виставка задля підтримки і розвитку світової музики. — R0) нарешті сюди приїхала, ми б показали все, що можемо.
Марко: Це те, про що ми говорили: немає української промоції, немає менеджерів. Якось на ГогольFEST зі своєю програмою голландської музики приїхала Наташа Подобєд. Вона нас почула – сьогодні вона є нашим агентом в Європі. Зараз вона працює ще з Onuka та Panivalkova. Але вона одна, вона білоруска, то має зв'язок з Україною. А європейці замкнені – у них вистачає французьких, голландських, британських музикантів. Матеріал є – з комунікацією проблема.
— Про «зіграти у ящик». Так склалося, що зірки 90-х – Юркеш, Катя Chilly – потрапляють у телевізор, і раптом оживають.

Олена: «Нічого собі! У нас є така музика?» А люди і до того працювали, робили концерти. Ми ходили на Катю Chilly у Будинку художника – було 10-15 осіб. А зараз ставлять дурні запитання: «А чому не було раніше?» Людина працювала весь цей час, просто ви цим не цікавились.

— У 2011 році ви брали участь у відборі на Євробачення. Після того, як український відбір все ж став на рівень вище, не виникло бажання повторити успіх Джамали?

Марко: Ми не дуже розуміємо, навіщо нам це робити. У нас свій шлях комунікації з Європою та Америкою. У нас там стільки концертів, скільки ми можемо дати. Навіщо нам займати чиєсь місце? Колись був фестиваль «Червона Рута», на який я з дитинства мріяв потрапити. І нас запросили на нього, проте ми не виграли.
Ніна: Ну, перше місце.
Марко: Але інші гурти на нас страшенно образились. «Навіщо ви прийшли? Звичайно, ви виграли». А ми кажемо: «Та ну, ми теж хотіли взяти участь. Ми з вами одного віку, в принципі». Щоб не було такого і на Євробаченні, ми туди не йдемо (сміються).
— Ви починали як театральний гурт під керівництвом Влада Троїцького. Який він зараз має вплив на DakhaBrakha?

Ніна: Ми всі рівноправні учасники – і він так само. Ми всі складаємо матеріал, разом придумуємо концепцію. Але останній альбом «Шлях» — це була абсолютно його ідея та його концепція поєднання України.
Марко: Він і надалі залишається нашим ідейним натхненником і режисером музики.

— Я читала історію, що йому пісня «Шо з-под дуба» взагалі не подобалась.

Марко: Він досі не розуміє цю пісню. Взяли у «Фарго» — «Чого вони її беруть?» Взяв Бекхем – «Та шо такоє?»
Олена: Але був період, коли ця пісня все ж стояла у нього на рингтоні.

— В інтерв'ю з Марком на питання щодо тенденцій у культурі Влад відповів, що в Україні немає прошарку людей, які б до кінця розуміли її важливість як того, що створює і формує націю. Тобто, виходить, ми — нація Олега Вінника?

Марко: Так, ми — нація Олега Вінника. Це наша реальність. Ви ж бачили статистику популярних запитів Google. Революцію робили 10-15% — це ті люди, яким реально були потрібні зміни, які були готові самі змінюватися. По всіх інших застій абсолютний. Тому ті 10-15% мають працювати більше, наполегливіше і завзятіше.

— Але кажуть, що культура не на часі. Ніна колись розповідала історію, як одного разу, коли збирала фольклор по селах, одна бабуся їй відповіла: «Дитино, який фольклор? Тут грошей на батон немає».

Ніна: Але з іншого боку – повні зали Вінника. Значить, є гроші, люди можуть іти на концерт. Питання, чим вони цікавляться і що хочуть бачити.
Марко: Стільки ж людей не може ходити на концерти, скажімо… (замислюється)
Ніна: Іво Бобула? (сміється)
— Він теж вважає, що у нас низький рівень культури.

Марко: Я хотів сказати Сільвєстрова (один з найвідоміших сучасних українських композиторів. – R0). На ньому і на Віннику не може в принципі бути однакова кількість людей, а в Україні – тим більше. Ми з Ніною були в музеї Івана Гончара – там є вражаюча експозиція фотографій сільської інтелігенції. Величезний прошарок її було знищено на початку минулого століття. Говорити про те, що ми — культурно освічена нація, як британці чи французи, через історичні обставини не можна. Але і хрест на собі ставити теж не варто.

— Говорячи про людей, які впливають на створення вашої музики, не можу не згадати Юрія Хусточку (колишній бас-гітарист «Океану Ельзи». — R0), який став саундпродюсером альбому «Шлях». Чому він?

Ніна: Ми і альбом Light робили з ним. Нам подобається те, що він так само легко, як і ми, експериментує. Запис теж творчість. Придумати концепцію того, як записати той чи інший трек, — це окрема тема.
Марко: Ми музиканти нестандартні, у нас нестандартний набір інструментів. До кожної композиції потрібно підходити окремо. І в принципі Юра класна людина.

— До речі, про інструменти. Можете розповісти про якісь незвичні?

Олена: Файні й екзотичні? Оце жаба. Вона, скоріше за все, з Таїланду. А це «вітер».
Марко: Ми були в інституті, де люди вивчають саунд. Ми заграли – їм сподобалось. А показали «вітер» — просто знесло дах! Вони так і не зрозуміли, здається, як воно так грає.
Ніна: Оце цікавий інструмент (дістає тріскачки).
Марко: Тільки країна походження не дуже.
— У вас є спільна робота з Джамалою, з польськими музикантами, фінськими, білоруськими. Взагалі вам цікаво з кимось співпрацювати?

Марко: Це завжди збагачення. Але це завжди і складнощі. Наперед ніколи не знаєш, чи вам вдасться щось зробити. Це, звичайно, і зайві переживання, і зайві нерви. Після PortMone (білоруський гурт. – R0) ми зупинилися взагалі. Нам самим ще є що зробити. Багато українських музикантів кличуть нас зробити спільні пісні, але у нас уже немає сил і часу на це.
Ніна: Дзвоніть у 2019 році. Джамала нас просто нахрапом взяла. На запис вона прийшла з валізою, заспівала свою партію – і полетіла. Ми навіть майже не помітили, як це сталося (сміється).

— Я знаю, що у Марка є сторонній проект — Oy Sound System. І це зовсім інша музика.

Марко: А чому б ні? Це те, що ми почали робити із братом Тарасом, базуючись на електронних експериментах. Я б не хотів і не міг робити з DakhaBrakha. Інша річ, я думав, що співатиму з ними. Але встигнути всюди просто неможливо.
Ніна: І ти вирішив бути композитором?
Марко: Майже як Сільвєстров (сміється). Вони класно гастролюють і без мене.

— Це як Dakh Daughters їздять без Ніни?

Ніна: Я поїду з ними в лютому.
Марко: Мені гірше. Ніна поїде з дівчатами, а я з Oy Sound System нікуди не поїду.
DakhaBrakha
— Наостанок спитаю. Президент на початку місяця назвав українські пісні, якими він пишається. До цього «рейтингу» потрапив і ваш «Монах». На його місці — які б пісні назвали ви?

Ніна: А можна гурти? Мені подобається гурт Joryj Kłoc, особливо трек «Ліс». Tik Tu, Kurbasy – чудові. Так страшно когось забути! Можна я у телефоні підгляну? У мене є список (сміються).
Марко: Ми вже говорили про Panivalkova – у них є дуже класні речі. Adam непогані.
Ніна: Мені подобається Latexfauna. «Сен-Тропе» ще.
Марко: Ну тоді вже «Курган & Agregat».
Олена: Kazka – якісна хороша музика. YUKO теж цікавий електронний експеримент. Brunettes Shoot Blondes — вони такі лайтові. Є ще такий гурт «Женя і Катя» — під гітарку, дуже ніжні.
Ніна: Я знаю, що Stoned Jesus так само багато подорожують, як і ми.
Марко: Вони дуже круті у своєму жанрі. До речі, Ігор (Сидоренко, засновник гурту. – R0) декілька разів натякав на бажання поспівпрацювати.
Ніна: А взагалі там десь на перших місцях мала бути Zapaska. Ну, і Dakh Daughters – це само собою.
Марко: Oy Sound System теж дуже хороші.
Олена: Нічого так, мені подобається (сміються).

Розмовляла: Рузана Емельянова
Фото: Олег Переверзев, Тетяна Вільчинська
Made on
Tilda