Країна перебудовує свої пандуси, норми і навіть жестову мову навколо масштабу власних поранених — і рухається швидше, ніж будь-коли раніше. Про це пише Володимир Кузнецов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
По всій Україні триває тиха, зовсім не показна перебудова — будівель, офіційних стандартів і навіть того, як спільнота глухих говорить про війну. Ніхто не планував це як велику соціальну реформу. Це відбувається тому, що кількість людей, яким потрібна безбар'єрна країна, зросла настільки, що її вже неможливо ігнорувати, а війна стиснула часові рамки, які до 2022 року рухалися зі швидкістю парламентських комітетів.
Масштаб, якого раніше не було
Оцінки того, скільки українців втратили кінцівку від початку повномасштабного вторгнення, суттєво різняться, але навіть найобережніші цифри вражають. У межах державної програми протезування з 2022 року протезами забезпечили понад 44 000 людей, і на 2026 рік на це закладено майже 190 мільйонів доларів — при тому, що ця програма не охоплює всіх постраждалих.
Деякі організації, що працюють безпосередньо на місцях, оцінюють реальну кількість осіб з ампутаціями ближче до 100 000 — масштаб, через який західне місто Львів, далеке від лінії фронту, перетворилося на один із найзавантаженіших у світі центрів ампутаційної хірургії та протезної реабілітації.
Андрій Ставницер, співзасновник Superhumans Center, описував масштаб мінних полів як порівнянний за площею з Австрією — спосіб пояснити, не додаючи більше слів, чому кількість пацієнтів і далі зростає, а не виходить на плато. Для порівняння: востаннє рівень ампутацій наближався до такого масштабу під час Першої світової війни.
Від паперу до бетону: як переписують будівельні норми
Формально Україна взяла на себе зобов'язання щодо стандартів доступності ще роки тому. Змінилося виконання і рівень деталізації. Наприкінці 2025 року уряд затвердив ДСТУ ISO 21542:2025 — міжнародний еталон, що вже застосовується в ЄС, Японії, Канаді та Австралії, — і безпосередньо вбудував його в національні будівельні норми.
Стандарт напрочуд деталізований: ширина дверних отворів, ухил пандусів, тактильна навігація, освітлення й звукові сигнали, планування ліфтових холів. Посадовці описують це як перехід від доступності як разового пункту в проєктній документації до доступності як постійного операційного обов'язку кожного, хто володіє будівлею або керує нею.
У цього руху є інституційна опора. Ініціатива «Без бар'єрів», яку просуває перша леді Олена Зеленська, створила Раду з питань безбар'єрності для координації політики між міністерствами й гармонізації українських стандартів із Європейським актом про доступність.
Наприкінці 2025 року уряд повідомив про 25 окремих проєктів безбар'єрності, що реалізуються одночасно, включно із загальнонаціональною мережею реабілітаційних центрів для поранених військовослужбовців і сотнями тисяч одиниць адаптивного військового одягу.
Програма розвитку ООН звертає увагу на те, що в Україні офіційно зареєстровано 2,7 мільйона людей з інвалідністю — цифра, яка занижує реальність і продовжує зростати через війну, — і підтримує паралельні зусилля з приведення державних вебсайтів і послуг у відповідність до міжнародних стандартів вебдоступності.
Мова вчиться говорити про війну
Найяскравіший доказ того, що ця трансформація сягає глибше за бетон і будівельні норми, — те, що відбулося з самою мовою. Українська жестова мова останні кілька років позбувається радянського, російського за походженням, впливу — цей процес веде експертна комісія при Українському товаристві глухих. Жести, які сприймалися як такі, що несуть російський відбиток — аж до самого жесту «дякую» — виводили з ужитку й замінювали реконструйованими історичними українськими жестами або міжнародними еквівалентами, за словами заступниці голови товариства Тетяни Крівко.
Той самий процес мусив встигати за лексикою, якої до 2022 року просто не існувало: жести для повітряної тривоги, обстрілу, дронів і конкретної зброї, що визначає цю війну, а також новіші терміни, пов'язані з ампутацією, протезуванням і реабілітацією. Українська жестова мова — жива, інституційно підтримувана мова, і її спільноту глухих — багато представників якої самі є ветеранами або постраждалими від війни — фактично поставили перед завданням будувати в реальному часі лексику для реальності, до якої жоден словник не був готовий.
Те, чого не змогло десятиліття миру
Контраст у темпах — і є справжньою суттю цієї історії. Україна приєдналася до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю у 2010 році, взявши на себе зобов'язання щодо незалежного проживання, недискримінації та доступності громадського простору — на папері. Понад десятиліття після цього виконання рухалося зі швидкістю, знайомою кожному, хто спостерігав за пострадянською регуляторною реформою: поступово, нерівномірно і іноді без жодних наслідків за недотримання.
Війна змінила не юридичне зобов'язання — воно існувало весь цей час, — а політичну й соціальну ціну його ігнорування. Коли людьми, яким потрібен безпороговий вхід, стають бойові ветерани, а не абстрактна меншість, і коли їх десятки тисяч, а не кілька тисяч, бездіяльність перестає бути тим, що можна тихо терпіти. Будівельні норми, реформа жестової мови й стратегії доступності, переписані з 2022 року, не потребували нових принципів. Їм була потрібна аудиторія — досить велика, досить видима і досить політично значуща, щоб більше не можна було чекати.
Люди за цими змінами
Абстракції звучать інакше, коли за ними стоять імена. Сержант Михайло «Міша» Варварич, командир десантно-штурмової бригади, який втратив обидві ноги, воюючи на Луганщині, поїхав на реабілітацію до США і описав уміння жити з радістю і надією як власну форму опору — опору, який він розділяє зі своєю партнеркою Іриною Ботвинською і спільнотою українських ветеранів з ампутаціямим навколо них.
Дехто пішов ще далі, перетворивши власне одужання на інфраструктуру для наступної людини. Іван Марчак, ветеран війни й випускник Superhumans Center, тепер керує будівництвом другого в організації центру протезування та реабілітації в Україні — колишній пацієнт, що тепер будує систему, яка лікуватиме наступну хвилю поранених.
Цей патерн повторюється в усій цій історії: люди, яких найбільше зачепила ціна війни, найчастіше самі й проєктують відповідь на неї — чи то архітектор, що розробляє стандарти тактильної навігації, чи фахівець з реабілітації, що масштабує реабілітаційний центр, чи комісія з жестової мови, яка вирішує, як спільноті говорити про війну, що її змінила.
Якими є межі цієї трансформації
Нічого з цього не варто сприймати як завершений проєкт, і подавати це саме так означало б лестити державі більше, ніж дозволяють факти. Значна частина потужностей із протезування й реабілітації — включно із самим Superhumans — суттєво тримається на донорському фінансуванні, а не на гарантованих державних бюджетах, що залишає відкритим питання довгострокової стійкості.
Реформу будівельних норм також легше ухвалити законодавчо, ніж рівномірно впровадити по всій країні, де відбудова триває під активними обстрілами, за нерівномірної місцевої спроможності й конкуруючих воєнних пріоритетів. Дослідники прав людей з інвалідністю, які відстежують хід реформи, продовжують фіксувати реальні розриви між тим, чого вимагають нові стандарти, і тим, що фактично будується або переобладнується на місцях.
Чесна версія цієї історії полягає не в тому, що Україна розв'язала питання доступності. А в тому, що катастрофічна, і досі не завершена, ціна — сотні тисяч людей, чиї тіла, слух чи мобільність назавжди змінила ця війна, — змусила до рівня терміновості й послідовності виконання, якого суто законодавчий процес сам по собі так і не зміг забезпечити.
Реальність креслить майбутнє
Для західної аудиторії, що спостерігає за цією війною переважно крізь призму лінії фронту й дипломатії, історія про доступність пропонує дещо інше: попередній погляд на те, з чим рано чи пізно доведеться зіткнутися будь-якій країні, яка відправляє велику кількість своїх людей у небезпеку, а потім мусить жити з ними після цього.
Яким би не було врегулювання, що зрештою завершить цю війну, Україна витратить десятиліття на подолання її фізичних і соціальних наслідків — і пандуси, переписані норми та жестова мова, що еволюціонувала протягом 2024–2026 років, є першим, зовсім не показним чернетковим варіантом того, як насправді відбувається це подолання.
Це урок, чия актуальність виходить далеко за межі цієї конкретної війни. Будь-яка країна, що відправляє своїх громадян у бойові дії й очікує зустріти їх удома, рано чи пізно мусить відповісти на те саме запитання, на яке зараз відповідає Україна — з необхідності, а не з вибору: що суспільство насправді винне людям, яких воно попросило воювати за нього?