Всім відомо, що Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова від початку російсько-української війни (а для нас вона почалась вісім років тому) лікував усіх, кому потрібна допомога. Я завжди повторював нашим медикам: поранений ворог перетворюється на пацієнта.
Але наразі я бачу перед собою абсолютне зло. Зло, яке нищить на своєму шляху міста і села, ґвалтує жінок, розстрілює карети швидкої допомоги та вбиває немовлят.
Я щодня потай плачу від безсилля, коли не можу послати евакуаційну бригаду в окуповані райони, де поранені стікають кровʼю. Серед них діти та породіллі...
Читайте також: Евакуація в Ірпені: росіяни обстріляли цивільних, загинуло двоє дітей
Нехай мені пробачить Господь, але моє милосердя вичерпалось. Пожаліти ворога – значить стати відповідальним за смерті тих, кого він вбивб, зґвалтував, розбомбив. Значить допомогти йому вбивати, ґвалтувати та бомбардувати. Ворог має бути знищений! Або він знищить нас.
Я знаю, що ненависть випалює душу. Я свідомий того, що не можна уподібнюватись ворогу, бо тоді перемога втрачає сенс. Я памʼятаю, що жити помстою – це як пити отруту, сподіваючись, що вона вб'є твоїх ворогів. Але я не бачу іншого виходу, аніж палити цю наволоч напалмом нашої ненависті. Яка є нічим іншим, як зворотньою стороною нашої любові. Любов – це насправді теж вогонь.
Читайте також: Справа в Гаазі: Чим закінчиться трибунал для Путіна і чи варто Україні розраховувати на репарації від РФ