Відсутність проміжного оборонного контуру європейської оборони робить її критичну інфраструктуру беззахисною перед агресією. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У грудні 2025 року польську енергосистему атакували програмним забезпеченням, здатним знищувати дані. Ціллю був звʼязок між обʼєктами відновлюваної генерації та операторами розподілу – за оцінкою Варшави, посеред зими без світла могли залишитися близько пів мільйона людей. Офіційна європейська відповідь надійшла 13 липня 2026 року у вигляді санкційного списку на 24 позиції. Між подією та реакцією минуло сім місяців, і за цей час не ввімкнувся жоден військовий механізм. Це не збій процедури – це і є процедура.
Інвентаризація тиші
Польський випадок цінний саме своєю задокументованістю. Британія та ЄС назвали виконавця – Центр 16 ФСБ, інструмент – вайпер DynoWiper, а наслідком атрибуції стали санкції проти 24 осіб і структур, серед них троє керівників ГРУ. Усе це – через сім місяців після самої події.
Швеція йшла тим самим шляхом. Спробу деструктивної атаки на теплову електростанцію на початку 2025 року міністр цивільної оборони Карл-Оскар Болін оприлюднив аж у квітні 2026-го, пояснивши, що атаку зупинив вбудований захисний механізм, а не чиясь реакція. Його формулювання варте уваги: групи, які раніше обмежувалися відмовами в обслуговуванні, перейшли до руйнівних операцій проти європейських обʼєктів.
Це вже не серія епізодів, а тренд із власною статистикою. Міжнародний інститут стратегічних досліджень зафіксував майже чотириразове зростання атак на критичну інфраструктуру порівняно з 2023 роком – підпали, пошкодження підводних кабелів, глушіння GPS, проникнення в мережі операторів. Carnegie в липневому аналізі додає до цієї картини естонський сюжет: у російськомовному сегменті соцмереж і Telegram систематично розганяють символіку та наративи «Нарвської республіки», паралельно з обговоренням у Москві розширення правових підстав для застосування сили за кордоном заради «захисту» переслідуваного населення.
Сіра зона: чи може злочин не бути нападом
Питання, чому диверсія проти електростанції не запускає жодного оборонного механізму, має неприємно просту відповідь: тому що ніхто не хоче першим сказати, що це напад.
Аналітики CEPA у квітні 2026 року провели штабну гру за сценарієм гібридного впливу на цивільну авіацію. Учасники дійшли висновку, від якого важко відмахнутися: навіть за наявності загиблих цивільних активація колективної оборони наштовхнулася б на три барʼєри – невизначеність атрибуції, страх створити прецедент і політичний ризик. Стаття 5 залишається юридично доступною і політично неприступною.
Формально альянс це визнає. Елізабет Бров в оцінці для Atlantic Council прямо пише: НАТО не відповідає за захист від загроз нижче порогу війни – ця відповідальність лежить на державах. Її пропозиція – створити координаційний центр для обміну практиками реагування у сірій зоні. Сама постановка питання показує масштаб проблеми: обговорюється не спроможність, а майданчик для обговорення спроможності.
Анкарська декларація, ухвалена 8 липня 2026 року, згадує гібридні загрози один раз – у переліку характеристик середовища безпеки, поряд із «періодичними шоками». Термін «сіра зона» в тексті відсутній. Документ, який підтверджує залізну відданість статті 5 і фіксує 70 млрд євро військової допомоги Україні на 2026 рік, не пропонує окремої рамки для того класу дій, який відбувається щотижня.
Поліція стає оборонною політикою
Оскільки оборонний контур мовчить, працює той, що доступний: правоохоронний. І він працює справді активно.
Розслідування OCCRP показало механіку низового вербування: телеграм-бот на каналі з піврічною аудиторією в сотні тисяч підписників роздає завдання – підпал військового обʼєкта, стеження, у крайніх випадках убивство – з розрахунком у криптовалюті після виконання. Ставка за підпал доходила до 10 тисяч доларів. Виконавці – здебільшого місцеві громадяни без жодного звʼязку з російськими спецслужбами, крім чату. В Естонії за такими справами затримували десятки людей, у Латвії, Польщі та Німеччині справи дійшли до вироків.
Другий інструмент – санкції. Режим обмежувальних заходів за дестабілізаційну діяльність ЄС запровадив 8 жовтня 2024 року; станом на 2026-й у списках 80 фізичних осіб і 20 структур, а у травні 2025-го дію поширили на матеріальні активи – судна, літаки, нерухомість, мережеву інфраструктуру. Дію режиму продовжено до 9 жовтня 2026 року.
Обидва інструменти мають спільну властивість: вони ретроспективні й персональні. Кримінальна справа встановлює винного після події. Санкційне рішення робить те саме, лише повільніше й на вищому рівні. Жоден із них не змінює того, як поводиться сама система в момент удару – чи витримає підстанція, чи побачить хтось дрон над обʼєктом, чи відновиться рух мостом до кінця доби. Європа вибудувала якісну процедуру покарання і не побудувала процедури витримування.
«Дроновий мур» є діагнозом, а не технологією
Найкраще цю прогалину видно на прикладі проєкту, що мав її закрити. Урсула фон дер Ляєн оголосила про «дроновий мур» у вересні 2025 року. Улріке Франке з Європейської ради з міжнародних відносин 27 липня 2026-го констатувала: узгодженої лінії виявлення вздовж східного кордону немає, а європейські контрдронові спроможності здебільшого відсутні на місці подій.
Перелік того, що сталося за ці місяці, промовистіший за оцінки. Президент і премʼєр Литви спускалися в укриття через дрон над Вільнюсом. У Латвії через нездатність відреагувати пішли міністри. Румунія зафіксувала понад 40 порушень повітряного простору за перше півріччя 2026 року, а в травні дрон влучив у житловий будинок у Галаці – двоє поранених, сімдесят евакуйованих мешканців, перші постраждалі цивільні на території НАТО.
Проблема не в технологіях. Польща в січні 2026 року підписала контракт на національну протидронову систему вартістю 3,5 млрд євро: 52 вогневі взводи, 18 командних, 703 машини, початкова готовність до кінця 2026-го, повна – до 2027-го. Це доводить, що обладнання існує і купується. Але заявку балтійського консорціуму на фінансування через механізм SAFE у березні 2026 року відхилили, і спільна лінія завдовжки чотири тисячі кілометрів так і залишилася презентацією. Різниця між польським контрактом і європейським муром – не інженерна, а адміністративна: у ЄС немає процедури, яка перетворює гроші на розгорнуту спроможність швидше, ніж супротивник змінює тактику.
Міст у Маяках: як виглядає та сама атака в іншій системі координат
У ніч проти 9 серпня 2026 року російський удар пошкодив міст через Дністер у Маяках на трасі М-15 Одеса – Рені. Прикордонна служба повідомила про тимчасове обмеження руху на окремій ділянці; молдовська митниця перевела два пункти пропуску в режим лише на вʼїзд, залишивши виїзд через один альтернативний; на підʼїздах утворилися багатокілометрові черги. О 10:40 рух частково відновили.
Інститут вивчення війни оцінив удар як перенесення цілей із морського експортного коридору на сухопутний – саме для того, щоб зупинити вивезення зерна через дунайські порти й далі до Румунії.
За класифікацією це рівно те, що Європа називає гібридною атакою: удар не по військах, а по логістиці цивільного експорту, з розрахунком на економічний, а не бойовий ефект. Різниця лише в тому, як виглядає відповідь. Не список підозрюваних і не санкційний пакет через сім місяців, а відновлений рух за кілька годин, переоформлені маршрути й перерозподілені потоки того ж дня.
Проміжний шар: спостереження, яке коштує майже нічого
Європа має протиповітряну оборону і має поліцію. Чого вона не має – це того, що між ними. Україна цей шар побудувала не з дизайну, а з нестачі.
Основа – розподілене спостереження. Акустична мережа Sky Fortress налічує близько 14 тисяч сенсорів; один вузол коштує від 400 до 1000 доларів, а вся мережа обійшлася дешевше за дві батареї Patriot. До 20% цілей, що входять у повітряний простір, супроводжуються виключно за акустичними даними, які зводяться з радіолокаційними і йдуть на планшети мобільних груп. Спроби змінити звукові сигнатури знизили точність на три відсотки. Румунія систему тестує – поки що як національний експеримент, а не як частину спільної європейської архітектури.
Логіка тут протилежна тій, що визначає європейські оборонні закупівлі. Дешевий сенсор не потребує десятирічного циклу, консорціуму й погодження з промисловою політикою. Він потребує рішення про розгортання.
Мобільні групи: перехоплення стає рутиною
Другий елемент – вогневий. За даними Міноборони на початок травня 2026 року 194 підрозділи мали підтверджені збиття «Шахедів» дронами-перехоплювачами, а з початку року війська отримали вдвічі більше таких засобів, ніж за весь 2025-й. Це не окрема елітна спроможність, а масовий низовий контур, у якому ключовим ресурсом є не ракета, а звʼязок між сенсором і розрахунком.
Саме цей шар Україна нині й пропонує партнерам. Програма Drone Deal, деталі розширення якої Володимир Зеленський окреслив 21 квітня 2026 року, передбачає спільне виробництво, будівництво підприємств за кордоном і передачу технологій; серед учасників – Німеччина, Італія, Норвегія, Швеція, Нідерланди, а також держави Перської затоки з десятирічними договорами. Президентське уточнення «це не наступальні операції» тут не риторичне, а описове: предметом експорту є саме захист інфраструктури від масованих ударів – тобто той проміжний шар, якого бракує європейській архітектурі.
В українських реаліях ремонт стає бойовим завданням
Третій елемент найменш видимий і найважчий для копіювання, бо це не техніка, а норматив часу. Компанія ДТЕК за перше півріччя 2026 року відновила понад 1,7 тисячі обʼєктів і 1487 ліній електропередачі загальною довжиною майже шість тисяч кілометрів – 83% усіх пошкоджених ліній; з урахуванням повторних відновлень після нових ударів світло повернули 14,5 млн родин.
За цим стоїть неромантична адміністративна машина. Держенергонагляд повідомляє, що лише з початку 2026 року комісії оглянули майже 300 пошкоджених енергообʼєктів, склали 12,6 тисячі дефектних актів, а від початку повномасштабного вторгнення таких оглядів було понад десять тисяч. Дефектний акт – це не звіт для архіву, а вхідні дані для планування матеріалів і черговості робіт.
Стійкість у такому вигляді – не бюджетний рядок на інфраструктуру і не комунікаційна кампанія про готовність населення. Це операційна дисципліна: хто виїжджає, за скільки годин, з яким запасом обладнання і за чиїм рішенням.
Автоматичні наслідки без спроможності залишаться лише декларацією
Ідея, яка зараз набирає вагу в європейських дискусіях, – градуйовані автоматичні наслідки: заздалегідь визначений пакет заходів, що вмикається за фактом інциденту, без окремого політичного торгу щоразу. Carnegie пропонує саме такий підхід разом зі створенням гібридної оперативної комірки для східного флангу.
Проблема в тому, що автоматизм має дві передумови, і обидві – операційні. Перша: швидка атрибуція, бо наслідок не може спрацювати раніше, ніж встановлено джерело. Сім місяців у польському випадку – це не юридична складність, це відсутність контуру, який працює в темпі події. Друга: обʼєкт має витримати сам удар, інакше автоматична відповідь лише документує втрату. Без цих двох умов градуйовані наслідки прискорять не захист, а видачу санкційного листа.
Естонський сюжет показує, куди веде затримка. Наратив про «Нарвську республіку» не потребує ані ракет, ані диверсантів – він потребує лише часу і того, щоб на кожен епізод відповідали розслідуванням, а не спроможністю. Якщо в Москві дійсно розширять правові підстави для «захисту» співвітчизників, вирішальним стане не текст статті 5, а те, чи здатна європейська система витримати першу серію ударів по інфраструктурі без паралічу.
Європейська дискусія досі побудована навколо порогів: що вважати нападом, коли вмикати колективну оборону, який інцидент заслуговує на консультації. Це розмова про право. Українська відповідь на те саме питання лежить в іншій площині: шар між ППО і поліцією будується не рішенням про поріг, а рішенням про темп – скільки коштує сенсор, за скільки хвилин група виїжджає, за скільки годин відновлюється рух мостом. Ці параметри не потребують ані консенсусу 32 держав, ані нової статті договору. Вони потребують визнання, що оборона від того, що відбувається з Європою зараз, вимірюється не в деклараціях, а в годинах.