Потреба підтримувати Україну та відновлювати власні арсенали змусила європейський ОПК перейти до рекордних інвестицій. Про це пише Данило Єршов, політолог, молодший експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Повномасштабна війна Росії проти України стала найпотужнішим каталізатором трансформації європейської оборонної промисловості за десятиліття. До 2022 року країни ЄС роками недофінансовували власні збройні сили, покладаючись на американські гарантії безпеки та скорочуючи виробничі потужності.
Сьогодні заводи розширюються рекордними темпами, портфелі замовлень зростають на десятки мільярдів євро, а уряди підписують довгострокові контракти. Ключовим драйвером стала потреба підтримувати Україну — і усвідомлення, що сильна Україна є невіддільною частиною європейської безпеки.
Як витрати ЄС на оборону зросли майже вдвічі за чотири роки
Масштаб зрушення найкраще видно в цифрах. У 2021 році сукупні оборонні бюджети 27 країн ЄС становили близько 218 мільярдів євро. За даними Європейського оборонного агентства, оприлюдненими 16 липня 2026 року, у 2025-му ці витрати сягнули 418 мільярдів євро — на 20% більше, ніж роком раніше, або 2,2% ВВП Євросоюзу. На 2026 рік прогнозується 454 мільярди (2,4% ВВП), а за поточними трендами до 2029-го показник може наблизитися до 547 мільярдів. Двадцять три країни-члени вже витрачають щонайменше 2% ВВП на оборону.
Важливіша за суму — її структура. Закупівлі техніки у 2025 році сягнули 115 мільярдів євро, а частка оборонних інвестицій перевищила 32% усіх видатків, тобто гроші йдуть не лише на утримання армій, а на нове озброєння й потужності. Водночас видно й слабке місце: спільні закупівлі становили лише близько чверті витрат на техніку. Решта — національні програми, а саме фрагментація роками була головною хворобою європейського ОПК.
Підштовхує процес і Альянс. На саміті НАТО в Гаазі в червні 2025 року союзники домовилися про нову ціль у 5% ВВП до 2035 року — 3,5% на власне оборону та до 1,5% на ширші безпекові видатки на кшталт інфраструктури й кіберзахисту. Паралельно ЄС створив набір власних інструментів: ASAP для розшивання вузьких місць у виробництві боєприпасів (500 мільйонів євро на 31 проєкт — від вибухівки й порохів до снарядів і ракет), EDIRPA для стимулювання спільних закупівель та ширшу European Defence Industrial Programme. Частина цих коштів прямо пов’язана з підтримкою України, включно зі спільним виробництвом.
Чому виробництво снарядів зросло в рази, але попиту досі не покриває
Найпоказовіший сегмент — артилерійські боєприпаси. До війни Європа виробляла приблизно 300–400 тисяч снарядів калібру 155 мм на рік. У лютому 2026 року єврокомісар з питань оборони та космосу Андрюс Кубілюс заявив в інтерв’ю Interfax-Ukraine, що Європа виробляє вже понад два мільйони снарядів щорічно, і постачання Україні триватимуть.
Тут потрібне уточнення, яке рідко звучить у публічних заявах: ідеться про виробничу спроможність, а не про фактичний випуск, і незалежні оцінки реального обсягу нижчі.
Ще показовішим є приклад далекобійних боєприпасів. За словами гендиректора Rheinmetall Арміна Паппергера, потужності компанії з випуску далекобійних 155-мм снарядів становлять близько 100 тисяч на рік — це приблизно 8% від 1,2 мільйона, яких потребує Україна. Тобто навіть найбільший європейський виробник самотужки закриває лише частку потреби, і решту доводиться шукати в інших постачальників, зокрема українських: компанія Ukrainian Armor заявила про план у 60 тисяч одиниць на 2026 рік.
Зростання все ж реальне й розподілене по континенту. Британська BAE Systems запустила нову лінію боєприпасів на майданчику Glascoed зі збільшенням випуску в шістнадцять разів проти доковідного рівня; чеська STV Group у партнерстві з Rheinmetall вийшла на рівень близько мільйона снарядів на рік, а норвезько-фінська Nammo додає ще приблизно 360 тисяч і відкриває раніше законсервований завод на півночі Данії. Французька Eurenco подвоїла випуск порохів у Бержераку — саме порохи й вибухівка, а не самі корпуси снарядів, виявилися головним вузьким місцем усього ланцюга.
Які компанії розширюють потужності саме через українські контракти
Німецький Rheinmetall перетворює завод у Нижній Саксонії (Unterlüß) на символ переозброєння: інвестиція близько 600 мільйонів євро, виробництво снарядів, вибухівки та ракетних двигунів. У липні 2026 року компанія уперше відправила Україні 155-мм боєприпаси саме з цього заводу — партію снарядів RH1412; понад половину замовлення вже виконано, решту обіцяють до кінця 2026-го. До 2030 року Rheinmetall планує випускати близько 1,5 мільйона 155-мм снарядів щорічно. Компанія також розвиває ремонт і складання бойових машин на території України.
Фінансові звіти за перше півріччя 2026 року показують, наскільки стійким став попит. Британська BAE Systems отримала нових замовлень на 16,4 мільярда фунтів і вийшла на рекордний портфель у 84 мільярди — це приблизно 19 мільярдів євро нових контрактів за півроку. Італійська Leonardo наростила нові замовлення на 45%, до близько 16 мільярдів євро, а її портфель зріс до 59 мільярдів.
Ракетний сегмент ілюструє зміну ще виразніше. Європейська MBDA вийшла на рекордний портфель у 48 мільярдів євро і планує інвестувати близько 5 мільярдів до 2030 року. Показова деталь: до російського вторгнення річний обсяг нових замовлень MBDA становив приблизно 4 мільярди євро, а лише за перше півріччя 2026-го компанія законтрактувала 6,5 мільярда — удвічі більше за власну виручку за той самий період. Нинішній портфель дорівнює майже восьми рокам продажів.
Як працює механізм SAFE і чому Україна отримала в ньому особливий статус
Security Action for Europe (SAFE) — фінансовий інструмент ЄС обсягом до 150 мільярдів євро, ухвалений Радою ЄС 27 травня 2025 року у межах плану ReArm Europe / Readiness 2030. Механізм простий: Європейська Комісія позичає гроші на ринках капіталу під гарантії бюджету ЄС і передає їх країнам-членам як довгострокові кредити за конкурентною ставкою. Умова — спільна ініціатива: щоб отримати кошти, закупівля має об’єднувати щонайменше дві країни. Усі 150 мільярдів уже розібрали 19 держав.
Для України ключовим є один пункт регламенту: її, як і країни ЄЕЗ/EFTA, трактують на тих самих умовах, що й держави-члени. Це не декларація, а робочий механізм — український ОПК від початку асоційований з інструментом, а компоненти українського походження не потрапляють під обмеження щодо позаєвропейських складників, вартість яких не може перевищувати 35% кінцевого продукту. Простими словами: закуповувати вироблене в Україні для європейських армій тепер вигідно.
Інструмент уже працює. У січні 2026 року Комісія схвалила перший пакет національних планів восьми країн — Бельгії, Болгарії, Данії, Іспанії, Хорватії, Кіпру, Португалії та Румунії (лише для Румунії орієнтовно виділено 16,68 мільярда євро). А 12 серпня 2026 року Естонія отримала перший платіж на 351,6 мільйона євро — 15% від своєї загальної частки у 2,3 мільярда. Пріоритети SAFE збігаються з українськими потребами: боєприпаси, ракети, системи ППО, наземна техніка.
Що змінила угода про оборонно-промислове партнерство ЄС і України
15 липня 2026 року в Києві Європейська Комісія та Україна підписали угоду про оборонно-промислове партнерство і запустили ініціативу EU–Ukraine Drone Deal. Сторони домовилися сприяти спільному виробництву дронів і засобів боротьби з ними до кінця 2026 року, а спільне виробництво протиракет — до 2028-го, щоб закрити критичні прогалини в протиповітряній обороні. Одночасно Комісія виплатила ще один мільярд євро на дронові спроможності України в межах кредиту Ukraine Support Loan обсягом 90 мільярдів.
Формулювання Урсули фон дер Ляєн описує суть точніше за будь-який коментар: партнерство інтегрує оборонну економіку України так само, як ЄС інтегрує ринки, — знімаючи бар’єри й узгоджуючи стандарти від процедур закупівель до захисту інтелектуальної власності. На третьому Оборонно-промисловому форумі ЄС–Україна в Києві запрацював Альянс дронів: дев’ять європейських і дев’ять українських компаній як компанії-засновниці, серед них німецька Quantum Systems. Партнерство надбудовується над дев’ятьма вже наявними двосторонніми угодами України з окремими країнами ЄС. Це і є перехід від статусу отримувача допомоги до ролі учасника європейських виробничих ланцюгів.
Яку роль відіграють нордичні та балтійські країни
Данія, Швеція, Фінляндія й Норвегія стали одними з найпослідовніших драйверів і підтримки України, і європейського переозброєння. За часткою ВВП вони стабільно входять до лідерів військової допомоги Києву. Данія запровадила так звану «данську модель»: кошти спрямовуються не на готову зброю із власних складів, а безпосередньо на замовлення українським виробникам. Логіка подвійно вигідна — Україна отримує зброю швидше й дешевше, а її промисловість нарощує потужності, які нікуди не зникнуть після війни.
Регіон рухається і в бік спільних проєктів. Данія, Норвегія та Швеція разом із Францією, Німеччиною, Італією, Нідерландами, Іспанією, Великою Британією та Україною оголосили про створення суто оборонної Коаліції протиракетної оборони. Участь України в такому форматі на рівних — показник того, наскільки змінилося сприйняття: країну бачать не як прохача, а як носія унікального бойового досвіду. Політична позиція нордичних столиць підсилює загальноєвропейський консенсус: підтримка України — це не витрати, а інвестиція у власну безпеку.
Чому сильна Україна стала каталізатором європейського переозброєння
До 2022 року європейський ОПК страждав від фрагментації, малих серій і коротких контрактів. Війна виявила критичні слабкості: нестачу боєприпасів, залежність від американських поставок, повільність розгортання виробництва. Коли країни ЄС почали передавати Україні власні запаси, вони швидко зрозуміли, що арсенали виснажуються, а промисловість не готова їх відновити.
Сильна Україна змінила логіку одразу в кількох вимірах. Вона створила постійний і передбачуваний попит — саме те, чого бракувало виробникам для інвестицій у нові лінії. Україна показала, які системи реально працюють: дрони, далекобійна артилерія, засоби ППО, роботизовані комплекси. І вона сама стала центром інновацій та виробничим майданчиком, де спільні підприємства, ліцензійне виробництво й ремонт техніки біля фронту скорочують логістичні ризики та цикл «від замовлення до застосування».
Політичний ефект виявився не менш важливим. Усвідомлення російської загрози зрушило багаторічну інерцію: країни підвищили витрати, погодилися на спільні закупівлі, відкрили фінансування через європейські механізми й почали розглядати Україну як частину майбутньої оборонної екосистеми. Сильна Україна виснажує російські ресурси, тестує зброю в реальних умовах і стимулює промисловість континенту до масштабування.
Сьогодні європейська оборонна промисловість працює в режимі, який ще кілька років тому здавався неможливим. Нові заводи, довгі контракти, рекордні портфелі замовлень і дедалі тісніша інтеграція з українським виробництвом — прямий наслідок війни та потреби підтримувати Україну. Виклики залишаються: реальний випуск досі відстає від оголошених потужностей, а спільні закупівлі становлять меншість. Але напрям задано, і чим сильнішою залишається Україна, тим швидше Європа відновлює власну промислову та військову спроможність.