Запуск «репараційної позики» під заморожені російські ресурси впирається у відсутність спільних європейських гарантій для покриття ризиків. Про це пише Іван Ус, кандидат економічних наук, асоційований експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Європейський Союз утримує близько 210 млрд євро суверенних активів Центрального банку Росії — і четвертий рік поспіль фінансує оборону України грошима власних платників податків. Історія «репараційної позики» — це історія про те, як найпотужніший фінансовий важіль Заходу впирається не в юридичну неможливість, а в політичну ціну ризику.
Ціна питання: скільки коштує протриматися
Масштаб потреби задає всю подальшу логіку. Затверджуючи в лютому 2026 року нову чотирирічну програму EFF на 8,1 млрд доларів, МВФ оцінив розрив фінансування України у 2026 році приблизно в 52 млрд доларів, а сукупний дефіцит за весь період програми — у 136,5 млрд. Найбільшим донором залишається Європейський Союз: разом із державами-членами він надав понад 216 млрд євро допомоги, включно з військовою підтримкою та доходами від знерухомлених російських активів.
Горизонт 2027 року виглядає гірше. Коли Єврокомісія пропонувала позику на 90 млрд євро, Урсула фон дер Ляєн прямо визнавала, що ця сума покриває лише дві третини потреб України на 2026–2027 роки, а решту — близько 45 млрд — мають закрити інші партнери. Наприкінці червня 2026 року міністр фінансів Сергій Марченко підтвердив, що фінансування 2027 року ще не забезпечене й потребує додаткових рішень. Розрив не зник і в поточному році: після врахування 28,3 млрд євро оборонної частини позики Україні, за оцінкою Комісії, бракувало ще 19,6 млрд на військові потреби 2026-го. Саме ця арифметика перетворює питання російських активів з етичного на суто бюджетне.
Анатомія механізму: чим репараційна позика відрізняється від ERA
Підхід «використовувати доходи від знерухомлених активів, не чіпаючи тіло» для ЄС не новий. У лютому 2024 року Рада ЄС зобов’язала депозитарії відокремлено обліковувати надприбутки від російських активів і заборонила ними розпоряджатися. Згодом ця конструкція переросла у спільний кредит ЄС і G7 на 45 млрд євро — Extraordinary Revenue Acceleration (ERA), який обслуговується саме цими доходами й має бути повністю вибраний до кінця 2027 року.
Репараційна позика мала зробити наступний крок. Її принципова відмінність — у джерелі коштів: фінансування забезпечувалося б не бюджетами країн-партнерок, а грошовими залишками, що накопичилися в депозитаріях від погашення російських паперів. Ключовий аргумент Комісії полягав у тому, що ці залишки не є власністю Центробанку РФ і не захищені суверенним імунітетом: право вимоги регулятора до депозитарію лишається недоторканим, а сама готівка обмінюється на боргові зобов’язання Союзу. Погашення наставало б лише після виплати Росією репарацій. Політична вага відмінності величезна: механізм, який перекладає рахунок на агресора, знімав би напругу навколо втоми європейських виборців від фінансування чужої війни.
Щоб зняти головне побоювання держав-утримувачів активів, Рада ЄС 12 грудня 2025 року заборонила повернення коштів Центробанку РФ. Принципово, що регламент ухвалили на основі статті 122 ДФЄС — кваліфікованою більшістю й без обмеження строку. Так було знято ризик того, що дружні Кремлю уряди заблокують піврічне продовження санкцій і активи розмерзнуться автоматично.
Як розв’язати бельгійський вузол
Цих гарантій виявилося недостатньо. Основна маса російських резервів зберігається в бельгійському Euroclear, і Бельгія послідовно виступала проти. Причини не лише юридичні. Заморожені кошти приносять дохід, який, за законодавством ЄС, Росії вже не належить, а в міру настання строків погашення паперів перетворюються на вільні грошові залишки: як зазначав Бред Сетсер із Council on Foreign Relations, майже всі папери у Euroclear уже погашено — 193 млрд євро зі 195.
Масштаб видно зі звітності депозитарію: на кінець червня 2026 року баланс Euroclear Bank становив 241 млрд євро, з них 202 млрд — російські активи під санкціями. За перше півріччя вони принесли 2,3 млрд євро процентних доходів, на 13% менше, ніж роком раніше, і падіння прискорюється: у першому кварталі зниження становило 23%. Механізм «доходів» працює, але його потужність падає разом зі ставками, і покрити ним багатомільярдний розрив неможливо.
Уряд Бельгії вимагав «незалежних та автономних» гарантій — фактично солідарного зобов’язання інших держав покрити збитки в разі російських контрзаходів. Європейський центральний банк попереджав, що використання заморожених коштів відлякає треті держави від ведення справ у єврозоні; позицію Брюсселя підтримали Італія, Болгарія, Мальта та Чехія. У підсумку на саміті 18–19 грудня 2025 року Європейська рада обрала обхідний шлях: позику на 90 млрд євро, залучену ЄС на ринках капіталу під забезпечення резервами власного бюджету.
Формально механізм запрацював. 23 квітня 2026 року Рада ЄС визначила обсяг допомоги на поточний рік — до 45 млрд євро, з них 16,7 млрд бюджетної підтримки та 28,3 млрд на оборонно-промислові потужності, а 25 червня Єврокомісія перерахувала перші 3,2 млрд. Але тягар знову ліг на європейців, а активи агресора залишилися недоторканими. Як зауважує дослідник Інституту Макса Планка Луїс Шпікер, використання російських активів не знято з порядку денного — якщо Росія не заплатить репарацій, до нього повернуться; питання відкладено, а не вирішено.
Правова рамка: чому «неможливо» — це не про юриспруденцію
Головний контраргумент проти використання російських резервів — суверенний імунітет держави та особливий захист майна центральних банків. У фаховій дискусії він давно перестав бути вирішальним. Імунітет історично захищає державу від юрисдикції судів іншої держави, тоді як заморожування — акт виконавчої влади, а не арешт чи звернення стягнення. У профільній літературі поширена й ширша теза: державний імунітет не перешкоджає ані заморожуванню, ані вилученню активів центробанку прямою дією виконавчої влади.
Позитивну підставу міжнародне право пропонує у доктрині контрзаходів, закріпленій у Проєкті статей Комісії міжнародного права ООН про відповідальність держав. Оскільки агресія порушує імперативну норму (jus cogens), що зачіпає міжнародне співтовариство загалом, право реагувати мають усі держави, а не лише безпосередньо потерпіла. На цій конструкції побудована модель багатосторонньої передачі активів, за якою держави тимчасово призупиняють імунітет російських рахунків і переводять кошти на ескроу-рахунки чи в трастову структуру, а імунітет відновлюється після припинення агресії та виплати репарацій.
Позиція не є безспірною. Опоненти — зокрема Інґрід Вюрт — доводять, що контрзаходи за визначенням мають бути тимчасовими й оборотними, а тому не виправдовують остаточної конфіскації; вони придатні радше для утримання активів, ніж для їх вилучення. Показово, однак, що сам ЄС уже двічі продемонстрував правову винахідливість там, де була політична воля: ухваливши заборону розмороження кваліфікованою більшістю та запровадивши норми про невизнання російських судових рішень. Обидва прецеденти підтверджують тезу, яку заступниця керівника Офісу Президента Ірина Мудра формулювала ще у 2025 році: бракує не правових підстав, а політичної волі.
Юридичний фронт розширюється
Пауза в політичному процесі не означала паузи в судовому. 25 травня 2026 року Центральний банк Росії подав до Суду ЄС уже другий позов, оскаржуючи регламент про використання заморожених активів для погашення позики Україні. Позиція регулятора зводиться до того, що оспорюваний акт трактує суверенні активи Банку Росії як елемент фінансової підтримки третьої держави, змінюючи їх правовий та економічний режим. Ідеться про регламент від 24 лютого 2026 року, згідно з яким кредит має бути погашений лише після отримання Україною репарацій.
Паралельно Москва відкрила агресивніший напрям — власну юрисдикцію. У травні 2026 року арбітражний суд у Москві задовольнив позов Центробанку до Euroclear на рекордні 18,17 трлн рублів і згодом дозволив негайне виконання; у липні апеляційна інстанція залишила рішення чинним. Наприкінці червня депозитарій відповів зустрічним позовом до брюссельського комерційного суду, наполягаючи, що спір належить до виключної юрисдикції бельгійських судів.
Саме тут ЄС зробив крок, вартий більшої уваги, ніж здається. 23 липня 2026 року Рада ЄС ухвалила 21-й пакет санкцій — найбільший за чотири роки: 218 позицій, 48 фізичних осіб і 170 компаній та організацій. Серед його положень — невизнання рішень російських судів проти осіб з ЄС у справах, пов’язаних із санкціями, що стосується передусім Euroclear. Крім того, суди держав-членів дістали право видавати накази, які забороняють позивачам продовжувати такі провадження або домагатися виконання ухвалених рішень у будь-якій юрисдикції.
Юридична природа цього кроку заслуговує окремої уваги. Ідеться фактично про запозичення інституту anti-suit injunction — заборонного судового наказу, характернішого для англосаксонської традиції, ніж для континентального права. Союз відповідає симетрично на російську тактику: нові норми прямо згадують статті 248.1 і 248.2 Арбітражного процесуального кодексу РФ, які з 2020 року відносять спори за участю підсанкційних осіб до виключної юрисдикції російських судів. Це дозволяє Москві генерувати рішення, що не мають шансів на визнання в Європі, але можуть бути пред’явлені до виконання у третіх країнах.
Саме тут і був справжній ризик, на який посилалася Бельгія. Стягнути кошти з депозитарію в межах ЄС Росія не може: європейське законодавство прямо захищає операторів від відповідальності за виконання санкцій. Реальні загрози інші — виконання російських рішень у дружніх Москві юрисдикціях, експропріація європейських активів на території РФ і багаторічні паралельні провадження, вартість яких лягає на одну державу-члена. Живою ілюстрацією є кейс Raiffeisen Bank International, який оцінює свої втрати в Росії у понад 2 млрд євро: Австрія виторгувала в межах 21-го пакета обіцянку окремо розглянути механізм компенсації.
Отже, ЄС уперше почав будувати юридичний щит для депозитарію, який досі відмовляється ризикувати. Це прямий сигнал Бельгії: ризики, на які ви посилаєтеся, ми готові розділити інституційно.
Нафтова стеля: те саме дзеркало обережності
Той самий пакет дає ще один зріз проблеми. З січня 2026 року стеля цін на російську нафту встановлюється автоматично на 15% нижче середньоринкової ціни Urals за попередні 22 тижні. Після стрибка котирувань, спричиненого закриттям Ормузької протоки, плановий перегляд підняв би її приблизно до 58 доларів за барель. Щоб цього не сталося, ЄС призупинив дію механізму на 12 місяців — до 14 липня 2027 року, зафіксувавши стелю на рівні 44,10 долара. За оцінками Єврокомісії, збереження чинного рівня коштуватиме Росії близько 3,5 млрд доларів недоотриманих доходів за рік.
Ціна консенсусу видає ту саму логіку, що гальмує репараційну позику. Греція зняла вето лише після того, як здобула виняток для перевізників російського СПГ до третіх країн; Болгарія домоглася вилучення зі списку патріарха Кирила та засновника «Лукойлу» Вагіта Алекперова; Франція та Італія виграли час у питанні заборони в’їзду російським екскомбатантам, а заборону на імпорт російської риби зняли на вимогу Португалії та Німеччини. Кожен наступний крок тиску впирається в конкретний національний економічний інтерес, і чим більший важіль, тим дорожчий консенсус.
Аргумент Стігліца: чому обережність коштує дорожче
Ще в січні 2024 року лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року Джозеф Стігліц і економіст Ендрю Косенко у статті «Seizing Russia’s Frozen Assets Is the Right Move» на Project Syndicate доводили, що побоювання політиків щодо використання російських активів є щонайменше хибними, а зволікання — неприпустимим. Розгорнуту версію аргументації вони згодом виклали у дослідженні для Brookings.
Автори послідовно розбирають заперечення. Теза про удар по фінансовій індустрії хибна, бо більшість російських коштів у США — звичайні резерви на рахунках ФРС, які не приносять прямої вигоди Волл-стріт; те саме стосується Euroclear. Теза про «одноразовість» інструменту непереконлива: інструмент, який не можна застосувати, не вартий нічого. Аргумент про небезпечний прецедент теж не витримує перевірки — вилучення не змінює стимулів урядів, які не планують агресивної війни, натомість бездіяльність сигналізує, що держава може порушувати міжнародне право й одночасно користуватися його захистом.
Опоненти мають свої доводи: ризик порушення імунітету суверенних активів, дестабілізація ринку європейських облігацій, послаблення статусу євро. Аналітики Council on Foreign Relations додають нюанс: більшість активів перебуває в ЄС, а найсильніші правові підстави для вимог має Україна, і ця невідповідність ускладнює будь-яку конструкцію. Втім, жоден із цих ризиків не матеріалізувався у прогнозованій формі: шоком для ринків було заморожування 2022 року, а не гіпотетичне вилучення. Натомість матеріалізувався ризик політичний — втома донорів.
Спроба перезапуску: коаліція незгодних справді існує
Дискусію не поховано. На початку травня 2026 року міністр фінансів Нідерландів Елко Гайнен під час закритих дебатів Ради Ecofin запропонував повернутися до використання всіх 210 млрд євро знерухомлених активів, і його підтримали Естонія, Латвія, Литва та Фінляндія. Гаага прямо посилалася на грудневу домовленість: Союз зобов’язався утримувати активи замороженими до отримання Україною репарацій і залишив за собою право забезпечити їх наявність для погашення позики. Частина столиць підтримала ідею, але не публічно — надто токсичною виявилася ця тема роком раніше.
Прогноз: що вирішуватиме грудневий саміт
Грудневе засідання Європейської ради стане першою реальною точкою перевірки, бо погоджений торік пакет структурно вичерпується. Із 90 млрд євро 30 млрд спрямовано на бюджетну підтримку, а 60 млрд — на оборону. Ці кошти покривають дві третини потреби, і дефіцит на 2027 рік доведеться закривати новим рішенням — одночасно з фінальною фазою переговорів щодо багаторічної фінансової рамки на 2028–2034 роки.
Найімовірніших сценаріїв три. Перший, інерційний, — повторення грудня 2025 року: нові спільні запозичення ЄС під бюджетні резерви. Він найпростіший процедурно й найдорожчий політично, бо знову перекладає рахунок на європейських платників податків напередодні низки національних виборчих кампаній.
Другий, гібридний, виглядає найреалістичнішим: часткове задіяння грошових залишків Euroclear у поєднанні з пакетом солідарних гарантій, побудованим за логікою 21-го пакета — невизнання російських рішень, інституційна юридична підтримка оператора та механізм розподілу можливих збитків між державами-членами. Такий варіант дозволяє Бельгії погодитися, не визнаючи поразки, а Комісії — подати рішення як розвиток уже чинних норм.
Третій, максималістський, — повноцінна репараційна позика під усі 210 млрд євро в редакції, яку просувають Нідерланди та країни Балтії. Його ймовірність невисока й залежить радше від зовнішніх чинників: різкого погіршення на фронті, згортання американської підтримки або старту переговорів про припинення вогню, за яких активи ризикують стати предметом торгу без участі України.
Результат визначатимуть три змінні. Перша — судова: розгляд позовів Центробанку РФ триватиме роками, і Брюссель навряд чи чекатиме рішення, але кожен процесуальний крок Москви посилюватиме аргументи обережних. Друга — динаміка процентних доходів: за падіння ставок «безболісна» модель дає дедалі менше, що об’єктивно штовхає до роботи з тілом активів. Третя — внутрішня політика Бельгії, для якої Euroclear є системно значущою інституцією.
Що робить механізм робочим
Із чотирирічної історії питання випливають два висновки. Перший: перешкода є переважно політичною, а не юридичною. Правові конструкції знайдено — від використання доходів замість тіла активів до заборони розмороження кваліфікованою більшістю. Не знайдено відповіді на просте питання: хто платить, якщо Росія відповість експропріацією європейських активів або багаторічними судовими війнами. Доки відповідь звучить «Бельгія», Бельгія голосуватиме проти.
Другий: 21-й пакет уперше пропонує прототип відповіді. Невизнання російських судових рішень плюс інституційна юридична підтримка операторів — це і є той механізм розподілу ризику, якого бракувало. Його логіку можна масштабувати: якщо ЄС здатен захистити Euroclear від виконання рішення на 200 млрд євро, він здатен розробити й гарантії під репараційну позику.
Репараційна позика досі не запрацювала не тому, що це неможливо, а тому, що ціна ризику для окремих держав-членів виявилася вищою за ціну солідарності. Аргумент Стігліца й Косенка за два роки не втратив сили — радше навпаки: інструмент, який не можна застосувати, справді нічого не вартий. Питання лише в тому, скільки ще Європа готова платити за Росію з власної кишені, тримаючи гроші агресора у себе.