Справжня стратегічна автономія Брюсселя народжується не в закупівлях американських винищувачів, а на українсько-європейському стику оборонних технологій. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Навесні 2025-го Брюссель пообіцяв суму, якої континент не виділяв на оборону жодного разу за весь повоєнний період, – до €800 млрд до 2030 року. За рік потому, коли Вашингтон у новій Стратегії національної безпеки переписав умови альянсу й оголосив про перенесення центру ваги в Індо-Тихоокеанський регіон, «стратегічна автономія» з риторичної фігури перетворилася на питання виживання. Та є парадокс, який у європейських столицях воліють не озвучувати надто гучно: що більше Європа витрачає, то більше вона купує американського.
І капітал, і озброєння, якими ЄС прагне захиститися від дедалі менш надійного союзника, течуть здебільшого назад до цього союзника. А справжній зміст європейської незалежності визріває там, де його найменше очікують побачити.
Чому рекордні оборонні бюджети поки що зміцнюють Вашингтон, а не Брюссель
План Readiness 2030 (колишній ReArm Europe) обіцяє мобілізувати до €800 млрд: близько €650 млрд через послаблення фіскальних правил і ще €150 млрд кредитів за інструментом SAFE на спільні закупівлі. На папері це найбільша спроба переозброєння з часів холодної війни.
Проте дані свідчать про зворотний рух. За підрахунками брюссельського центру Bruegel, річні замовлення європейських країн в американського ВПК зросли із приблизно $11 млрд (середнє за 2017–2021) до $68 млрд у 2024-му. Винищувачі F-35 і батареї Patriot прив’язують покупця на десятиліття – до американського навчання, програмного забезпечення, запчастин і дозволів на модернізацію. Інакше кажучи, кожне нове замовлення поглиблює саме ту залежність, від якої Європа намагається відійти.
Аналітики наголошують: гроші – ще не спроможність. Європейський ринок озброєнь лишається роздробленим на 27 національних систем закупівель, а через дублювання й несумісність «вартість не-Європи» в обороні сягає десятків мільярдів євро щороку. Груднева Стратегія національної безпеки США лише прискорила переоцінку: Вашингтон зробив підтримку Європи умовною, прив’язавши її до того, наскільки самі європейці готові відповідати за власний регіон.
Де в європейській обороні є діра, яку не закрити самими грошима
Найгостріша нестача – не в танках чи літаках, а в масових дешевих дронах і засобах боротьби з ними. Росія виробляє понад 2 000 ударних дронів типу «Шахед» / «Герань» щомісяця, кожен – вартістю $20–50 тис. Проти такої навали європейська ППО виглядає математично безпорадною: за галузевими оцінками, на континенті близько 600 критично важливих об’єктів – і лише близько 50 систем, здатних їх прикрити.
Європа це усвідомлює. У жовтні 2025-го Єврокомісія включила Європейську ініціативу протидронової оборони (EDDI) до чотирьох проєктів Дорожньої карти готовності. Але проєкт «дронової стіни» загруз у суперечках: Франція й Німеччина гальмували його через вартість, технічну здійсненність і питання, хто контролюватиме систему. Початкову спроможність EDDI відсунули на кінець 2026-го, повну – на 2027 рік і далі. Тим часом генерали НАТО попереджають, що Росія може бути готова до дій уже в проміжку 2027–2030.
Тобто діра в обороні визначена, кошти оголошені, а спроможності, яку треба закрити найшвидше, на ринку фактично немає. Точніше – вона є, але в несподіваному місці.
Як Київ переписав економіку протиповітряної оборони
У лютому 2025-го Дональд Трамп сказав Володимиру Зеленському, що в того «немає козирів». За рік ситуація перевернулася: після того як іранські «Шахеди» накрили Близький Схід, по допомогу до Києва звернулися вже американські військові й монархії Перської затоки. Те, що Європа намагається купити за €800 млрд, Україна вибудувала з нужди.
Логіка – суто економічна. Перехоплювач-дрон коштує $1–5 тис., тоді як одна ракета Patriot PAC-3 – близько $4 млн, а THAAD – понад $12 млн. У січні 2026-го українська ППО збила рекордні 1 704 «Шахеди» за місяць, і близько 70% збиттів над Києвом припало саме на перехоплювачі, а не на ракети чи артилерію. За даними РНБО, за рік Україна випустила близько 100 тис. перехоплювачів, наростивши виробництво увосьмеро; над завданням працюють понад 20 компаній, а збити «Шахед» дроном виходить більш ніж у 25 разів дешевше, ніж західною ракетою.
Галузеві дослідники фіксують просту річ: за рівнем інтеграції дешевих перехоплювачів у багатоешелоновану ППО Україна випереджає будь-який натівський аналог приблизно на два роки. Це перевага не лише на полі бою, а й на конвеєрі.
Чому секретар Армії США назвав українську систему кращою за натівські
Визнання прийшло з несподіваного боку. Секретар Армії США Деніел Дрісколл публічно назвав українську систему управління боєм Delta «абсолютно неймовірною» й такою, що перевершує порівнянні американські платформи. Delta зводить дані з дронів, супутників і наземних сенсорів у єдину картину в реальному часі – те, над чим Пентагон ще працює.
Контраст промовистий: поки одні у Вашингтоні повторюють, що Києву нічого запропонувати, інші – під присягою в Конгресі – закликають використовувати український досвід для захисту власних військ. Саме ця суперечність і є сутністю історії: дешева, ітеративна, виплавлена під вогнем спроможність виявилася тим активом, якого бракує і Брюсселю, і самому Вашингтону.
«Німецька модель»: як українські дрони почали сходити з європейських конвеєрів
Перенесення цієї переваги в Європу вже відбувається – і не у вигляді разових контрактів, а як спільне виробництво. 15 грудня 2025-го в Мюнхені та Києві німецька Quantum Systems і українська Frontline Robotics оголосили про створення спільного підприємства Quantum Frontline Industries. Це перша в Європі повністю автоматизована іноземна лінія дронів для української армії, запущена в межах ініціативи Build with Ukraine; уся продукція йде Силам оборони України.
Темп показовий. Підприємство планує випускати понад 10 тис. дронів на рік, а перший зібраний у Німеччині апарат – розвідувально-логістичний Linza 3.0 – представили вже 13 лютого 2026-го, менш ніж за два місяці після анонсу. Quantum Systems, чию вартість восени 2025-го оцінили в €3 млрд, описує це як «німецьку модель»: українська обкатана в боях технологія плюс німецька промислова автоматизація.
Це не поодинокий випадок. Берлін профінансував 15 тис. перехоплювачів STRILA для Нацгвардії України, поєднавши київську WIY Drones з мюнхенською Quantum Systems. А Зеленський анонсував відкриття ще десятка спільних виробництв упродовж 2026 року. Промисловий міст між Україною та ЄС перестав бути метафорою.
Як «велика п’ятірка» Європи будує дешевий щит за українськими лекалами
20 лютого 2026-го в Кракові міністри оборони п’яти найбільших військових бюджетів Європи – Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Польщі (формат E5) – оголосили про спільну програму LEAP (Low-Cost Effectors & Autonomous Platforms). Її мета – швидко розробити й масово випускати дешеві засоби ППО та автономні платформи проти дронів.
Прив’язка до українського досвіду – пряма й задекларована. Британське Міноборони назвало програму натхненною українськими бойовими інноваціями; перші системи мають з’явитися 2027-го, а випробовувати їх планують на українських полігонах. До наради в Кракові долучився – відеозв’язком – український міністр оборони Михайло Федоров, поряд із главою дипломатії ЄС Каєю Каллас. Європа, по суті, замовляє собі зброю за кресленнями, які Київ уже випробував у бою.
Чому Брюссель кличе Київ у партнери – і водночас тримає його в передпокої
І тут проступає головна суперечність. Матеріально Україна вже в центрі європейської оборони; інституційно – досі на периферії. Лише навесні 2026-го Єврокомісія відкрила набір засновників Альянсу дронів ЄС–Україна, прийом заявок тривав до 25 травня. Запущено спільну випробувальну платформу на €35 млн на базі української Brave1, ухвалено робочу програму ЄС–Україна на €1,5 млрд, а перший транш €90-мільярдної позики спрямували на закупівлю саме українських дронів. Окремо €6 млрд із відсотків від заморожених російських активів Єврокомісія пообіцяла на українське дронобудування.
Та між готовністю фінансувати й готовністю інтегрувати лишається розрив. Українську систему Delta, попри кількарічні тести на навчаннях, досі формально не вбудовано в архітектуру майбутньої «дронової стіни». На натівських маневрах Hedgehog у 2025-му союзні війська діяли за доктринами, написаними ще до епохи дронів, – і українські інструктори фіксували це наочно. «Україна досі лишається першою лінією оборони Європи», – визнає Кая Каллас; але це визнання повільно конвертується в закупівельну доктрину.
Чому недофінансування Києва гальмує переозброєння самої Європи
Якщо звести все докупи, відповідь на питання про авторство європейської автономії виявляється контрінтуїтивною. Її не створюють самі лише брюссельські фінансові механізми – вони поки що каналізують гроші назад до США. Її не дають і закупівлі американських платформ – вони поглиблюють залежність. Операційний і промисловий зміст автономії визріває на українсько-європейському стику: у спільних підприємствах, у перенесених на захід конвеєрах, у дешевих перехоплювачах, яких Європі бракує найбільше.
Звідси й стратегічний висновок, незручний для частини столиць. Інтеграція України – не акт милосердя, а найкоротший шлях до тієї самої спроможності, яку €800 млрд не здатні купити швидко. Кожен місяць, поки Київ недоотримує фінансування, гальмується не лише українська оборона, а й переозброєння самої Європи. Континент, який шукає незалежність у Брюсселі та Вашингтоні, насправді вже частково будує її в Києві – просто ще не визнав цього вголос.