Економічний шантаж авторитарних режимів б’є по самому Глобальному Півдню, даючи Києву шанс перехопити дипломатичну ініціативу. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Делі, 15 травня 2026 року. Зустріч міністрів закордонних справ БРІКС вперше за останні роки завершилася без спільного комюніке – формального документа, який мав би продемонструвати єдність Глобального Півдня перед обличчям нової великої війни. Замість нього Індія як головуюча країна оприлюднила лише «заяву голови», де було відверто визнано: «існують різні погляди серед окремих членів щодо ситуації на Близькому Сході». За цією дипломатичною формулою – розкол, який змінює уявлення про те, що таке Глобальний Південь і наскільки він готовий говорити одним голосом. І саме тут починається цікаве для Києва.
Чому Делі відмовився від підписання
Іранський міністр закордонних справ Аббас Аракчі їхав до індійської столиці з конкретною метою – вирвати з БРІКС колективне засудження США та Ізраїлю за «незаконну агресію» проти Тегерана. Він не отримав нічого подібного. Натомість одна з країн-членів, яку Аракчі публічно не назвав, але всі ідентифікували як Обʼєднані Арабські Емірати, заблокувала ключові частини проєкту заяви.
ОАЕ, які з 28 лютого зазнали приблизно трьох тисяч ударів іранськими ракетами та дронами, відповіли різко. Міністр Халіфа бін Шахін аль-Марар звинуватив Аракчі у спробі виправдати «терористичні атаки» проти Перської затоки. Премʼєр-міністр Індії Нарендра Моді, зупинившись в Абу-Дабі дорогою з саміту, заявив, що удари по ОАЕ «неприйнятні в жодній формі». Це позиція країни, яка одночасно сидить за столом БРІКС з Іраном.
Картина саміту виглядала символічно. Індія, як третій за обсягом споживач нафти у світі, найгостріше відчула блокаду Ормузької протоки. За даними агентств, у самій протоці загинули щонайменше троє індійських моряків, а корабель під індійським прапором був потоплений саме того тижня, коли Аракчі прибув до Делі. Підписати документ, який поклав би провину виключно на Вашингтон і Тель-Авів, означало б для Делі проігнорувати власні жертви та власні економічні втрати.
Ормуз перетворився на інструмент політичної винагороди
Війна, що розпочалася 28 лютого з американо-ізраїльської операції «Epic Fury» і вбивства Алі Хаменеї, швидко перетворилася на енергетичну кризу планетарного масштабу. Ормузькою протокою у мирний час проходить близько 20 відсотків світових поставок нафти і скрапленого газу. Після того як КВІР оголосила протоку «закритою» і заклала там морські міни, трафік скоротився до 5 відсотків від звичайного рівня. Ціни на нафту марки Brent злетіли з 70 до понад 100 доларів за барель.
У середині березня Іран змінив стратегію. Замість тотальної блокади Тегеран запровадив вибірковий доступ: збори до двох мільйонів доларів з судна та диференційований режим для «дружніх» країн – Китаю, Росії, Індії, Іраку, Пакистану. Міжнародна водна артерія перетворилася на політичний інструмент. Хто платив і політично відповідав режимним інтересам Тегерана – отримував доступ. Хто ні – попереджувальний вогонь чи американську зустрічну блокаду, оголошену з 13 квітня після провалу переговорів в Ісламабаді.
Індія опинилася в одній з найхимерніших позицій. Після семирічної перерви Делі поновив закупівлі іранської нафти – перше судно прибуло до порту Мундра у березні, – але водночас веде з Тегераном двосторонні переговори про безпечне проходження саме індійських танкерів. Російська нафта також повернулася: за даними Kpler, у березні її частка в індійському імпорті зросла приблизно до 47 відсотків. Стратегічна автономія Делі звужується до пошуку кількох барелів – і це дисциплінує його позиції в Делі-залі, де говорить Аракчі.
Китайську тишу варто розглядати як стратегію, а не як нейтралітет
Пекін поводиться інакше – і саме тому інтригує західних аналітиків. Офіційно Китай утримався при голосуванні в Раді Безпеки ООН і разом із Росією 7 квітня заветував бахрейнський проєкт резолюції про ескортування суден через Ормуз. Голова китайського МЗС Го Цзякунь обмежився закликами «не загострювати ситуацію». Сі Цзіньпін у телефонній розмові з саудівським кронпринцем заявив, що відкритість Ормуза – «спільний інтерес регіональних країн і міжнародного співтовариства».
За риторикою стоїть інше. Американський Мінфін у квітні запровадив санкції проти одного з найбільших китайських «чайникових» НПЗ – Hengli Petrochemical у Даляні – за переробку іранської сировини. За оцінками Windward, близько 98 відсотків іранської нафти у морі прямує саме до Китаю. Комісія США з економічних та безпекових питань щодо Китаю заявила: система BeiDou використовувалася Іраном для націлювання ударів, а приватні китайські фірми, повʼязані з НВАК, постачали Тегерану геопросторову розвідку. 8 травня Вашингтон ввів санкції проти трьох таких компаній.
Тобто формально Пекін говорить про мир. Фактично – забезпечує Ірану технологічну і логістичну спроможність вести війну, не наражаючи Китай на пряму конфронтацію з США. Це не нейтралітет, а калькована асиметрія: бути «миротворцем» у публічному дискурсі і постачальником подвійних технологій у тіні. Канадський аналітик Джасім Аль-Аззаві зауважує, що ці внески дозволяють Ірану «підтримувати оборону без ескалації до ширшого конфлікту» з участю Москви чи Пекіна. Тобто Китай навіть війну використовує як інструмент стратегічного позиціювання себе як постконфліктного стабілізатора.
Саймонстаун став дзеркалом, у яке Преторії не хочеться дивитися
Перший серйозний симптом розколу проявився ще у січні – задовго до Делі. Військово-морські навчання «Will for Peace 2026» під егідою «БРІКС+» стали для Південної Африки дипломатичним фіаско. 9 січня кораблі Китаю, Росії, Ірану і ОАЕ увійшли до затоки Фолс-Бей. Сама лише іранська ескадра з трьох суден викликала обурення Вашингтона. У ту саму неділю Палата представників Конгресу США розглядала продовження AGOA, від якого залежать тарифні пільги для ПАР. Адміністрація Трампа сигналізувала Преторії: вибір очевидний.
Експерт ORF Самір Бхаттачарія сформулював висновок без манірності. На його думку, «Will for Peace 2026» не означає формального розколу БРІКС, але виразно демонструє «відсутність спільного стратегічного бачення» всередині угруповання, і ще точніше – «зростаючу складність Південної Африки в навігації» між великими державами. Будапешт чи Анкара мали б тут добрі підстави для зловтіхи: ПАР, яка десятиліттями тренувала імідж «принципового неприєднання», виявилася зігнутою між трьома гравцями водночас.
Перед самим виходом кораблів у море Преторія попросила Тегеран перевести іранські судна у статус «спостерігачів» – і Тегеран погодився. Кейптаун розумів, що ризикує торговельними преференціями США заради демонстрації солідарності з режимом, який придушує власні протести і незабаром почне обстрілювати сусідні нафтові порти. Міністерство оборони ПАР пізніше призначило комісію розслідування щодо того, чи знехтував начальник штабу указом президента не залучати Іран.
До цього додалися два контексти, що тиснули на Преторію роками. По-перше, позов ПАР проти Ізраїлю у Міжнародному суді ООН за звинуваченням у геноциді у Газі – справа, яка перетворила Південну Африку на епіцентр антиізраїльської юриспруденції. По-друге, стара історія з російським судном Lady R у Саймонстауні та звинуваченнями Вашингтона у непрямій підтримці Москви. ORF не формулює це через моральну оптику, але висновок жорсткий: ПАР ризикує опинитися «дипломатично ізольованою, нерозумілою як старими, так і новими союзниками, і платити цілком відчутну економічну ціну за символічні жести, які приносять мало стратегічної віддачі».
Bruegel пояснив, чому Глобальний Південь голосує не цінностями
Аналіз Bruegel, проведений на основі голосувань Генасамблеї ООН по Україні, дав відповідь, яка не дуже подобається ні Заходу, ні самому Глобальному Півдню. Аліція Гарсія-Еррера та Алессія Аміґіні показали: позиції країн, які утримувалися або голосували проти проукраїнських резолюцій, найкраще пояснюються не ідеологією і не «солідарністю з колоніальним поглядом», а трьома прагматичними змінними – обсягом імпорту з Росії, оборонною співпрацею з Москвою та участю в ініціативі «Один пояс – один шлях». Зі 133 країн Глобального Півдня 109 є частиною BRI.
Це означає, що солідарність Глобального Півдня з Москвою чи Тегераном – це менше моральний вибір і більше функція торговельних потоків. І тут війна в Ірані працює як прискорювач діагнозу. Африканські та азійські країни, які залежать від поставок нафти, добрив і пального через Ормуз, опинилися перед практичним вибором. Філіппіни, які імпортують 98 відсотків нафти з Близького Сходу, оголосили енергетичну надзвичайну ситуацію вже 24 березня. Пакистан просив Саудівську Аравію перенаправляти танкери через порт Янбу на Червоному морі. Бангладеш, Шрі-Ланка і ряд африканських держав активували надзвичайні протоколи постачання.
У такій ситуації лозунг про «західну гру» проти багатополярного майбутнього перестає працювати як універсальний пояснювач. Світ перестав бути дзеркалом холодної війни і повернувся до зовсім прозаїчної логіки: хто гарантує безпеку морських шляхів, того і слухають. Цю логіку Bruegel описав ще до іранської війни, але Тегеран щойно перетворив теорію на пряму економічну реальність.
Чому це дипломатичне вікно саме для України
Російський наратив про «західну змову проти Глобального Півдня» будувався на трьох опорах: формальній єдності БРІКС, символічній ролі Південної Африки як «голосу Африки» та припущенні, що «нейтральність» захищає від політичних і економічних шоків. Іранська війна за два з половиною місяці підірвала всі три. БРІКС не зміг сформулювати спільну заяву навіть на рівні міністрів. Південна Африка тоне у внутрішньому скандалі через те, що її виштовхали стояти поряд із режимом, який обстрілює нафтові порти. А нейтральність виявилася ілюзією: дрони не питають про статус у Раді Безпеки.
В Україні цей зсув помітили досить швидко. 25 березня в Офісі Президента під головуванням Кирила Буданова відбулася перша в історії міжвідомча координаційна нарада, присвячена розширенню української присутності на Африканському континенті. Пріоритетними було визначено Магриб і країни на південь від Сахари. Буданов сформулював амбіцію відверто: «Україна повинна підтвердити статус конкурентоспроможного і впливового геополітичного гравця». Це продовження логіки квітневого 2025 року візиту Володимира Зеленського до Преторії – першого в історії візиту українського президента до ПАР, який заклав основу діалогу з Рамафосою.
Завдання Києва тепер не в тому, щоб переконати Делі чи Преторію в «моральній правоті» України проти Росії. Це аргументація, яка впродовж трьох років не дала бажаного ефекту. Завдання – інше: показати, що те, з чим зіткнулися індійські моряки в Ормузі, пакистанські імпортери нафти і південноафриканські дипломати у Кейптауні, є тим самим феноменом, з яким Україна стикається з 2014 року. Авторитарний режим перетворює міжнародні артерії – морські, продовольчі, енергетичні – на інструмент шантажу. Україна тут не проситель західної солідарності, а країна, яка раніше за інших діагностувала проблему і вже три роки оплачує діагноз.
Що Київ може запропонувати, чого не пропонує Москва
Існує конкретна функціональна перевага, яку Україна може артикулювати. Це досвід, на який сьогодні є попит у Делі, Маніли, Преторії та Каїрі: як технологічно і інституційно вистояти проти удару по морських шляхах і енергетичній інфраструктурі. Чорноморський коридор, який Київ утримує відкритим попри систематичні російські атаки на портову інфраструктуру, став одним із небагатьох прикладів того, як середня за розміром країна під обстрілом зберегла глобальну торговельну артерію. Це той самий клас задачі, перед якою стоять держави Перської затоки і Аравійського моря.
Інший рівень – технологічний. Український досвід ППО проти масованих ракетно-дронових атак сьогодні є чи не унікальним у світі. Країни, які усвідомлюють, що іранські дрони – це не екзотична загроза, а доступна на ринку зброя, починають дивитися на Україну інакше. Аравійський півострів, де у березні та квітні дрони і ракети били по Фуджейрі та Сахарі, став ринком, де український експертний профіль виглядає набагато ціннішим, ніж три роки тому. Те саме стосується радіоелектронної боротьби, морських безпілотників, ціленаведення.
Третій рівень – наративний. Якщо раніше Україна намагалася переконати Глобальний Південь у тому, що порушення міжнародного права Росією є небезпекою для всіх, то тепер ця теза вже не потребує абстрактних аргументів. Тегеран мінує Ормуз, бомбардує нафтові установки сусідів, диктує ціну пропуску індійських танкерів. Москва робить те саме з українським зерном, європейською інфраструктурою і міжнародним правом загалом. Один авторитарний режим – одна логіка. Те, що Аракчі не зміг отримати від Делі колективного засудження США, означає, що Москві буде дедалі складніше отримувати від тих самих столиць колективне розуміння до своєї агресії.
Стратегічний висновок: розрив у наративі важливіший за розрив у блоках
Делі 15 травня не похоронив БРІКС – і неважко уявити, як до вересневого саміту лідерів країни-учасниці знайдуть формулу, яка зовні замаскує суперечності. Однак символічний рубіж пройдено. Вперше за 17 років існування формату угруповання не змогло зробити вигляд, що говорить одним голосом, навіть на рівні міністрів закордонних справ. ORF та ISS Africa – два дуже різні за оптикою аналітичні центри – дійшли спільного діагнозу: «БРІКС+» розширився швидше, ніж зміг виробити загальне стратегічне бачення.
Це той момент, коли українська дипломатія може перейти від оборонного режиму до проактивного. Замість того щоб і далі відбиватися від російського наративу про «західну гру» проти багатополярного світу, Київ може запропонувати інший фрейм. Міжнародний порядок, заснований на правилах, – це не «західний проєкт», а захист від того, щоб одна авторитарна столиця могла перекривати морські шляхи цілому континенту. Якщо Делі, Преторія чи Манагуа сьогодні платять по два мільйони доларів за прохід судна через Ормуз, то завтра можуть платити за прохід через Чорне море – або через Південно-Китайське.
Логіка, яку Україна може запропонувати Глобальному Півдню, проста: правила існують не тому, що їх вигадав Захід, а тому, що без них виграє лише той, хто має ракети і не боїться їх застосовувати. Війна в Ірані не лише розколола БРІКС. Вона відкрила вікно, в якому Києву нарешті є шанс говорити з Делі, Кейптауном і Джакартою не мовою прохача, а мовою рівного учасника великої розмови про те, як зробити так, щоб подібні війни були рідкісним винятком, а не новою нормою.