Війна в Ірані виявила безпрецедентну вразливість сучасних держав до «водного шоку». Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Удари по опріснювальних заводах в Ірані та Бахрейні у березні 2026-го відкрили нову главу сучасних воєн: вперше водна інфраструктура, від якої залежить виживання десятків мільйонів людей у Перській затоці, стала прямою ціллю конфлікту. Для України, яка четвертий рік переживає систематичне руйнування власних енергетичних і водних систем, паралель очевидна – і саме український досвід сьогодні є ключем до розуміння того, що відбувається від Ормузу до Дніпра.
У середині березня 2026 року війна в Ірані переступила невидимий, але принциповий рубіж. Удари по опріснювальних заводах на острові Кешм в Ірані та у Бахрейні вперше у сучасному конфлікті зробили прямою ціллю систему, від якої фізично залежить виживання десятків мільйонів людей. За тиждень президент США Дональд Трамп у соцмережі Truth Social пригрозив знищити «можливо, всі» опріснювальні заводи Ірану, про що повідомив журнал TIME. У відповідь Корпус вартових ісламської революції пообіцяв відповісти ударами по водній інфраструктурі монархій Перської затоки. Для України, яка четвертий рік переживає систематичне руйнування власної енергетичної та водної інфраструктури російськими ракетами й дронами, подібна риторика звучить тривожно знайомо. Війна в Ірані перетворює український жахливий досвід на глобальну норму – і саме це робить кейс Дніпра ключем до розуміння того, що відбувається на берегах Затоки.
Удари по опріснювальних заводах Перської затоки змінюють правила сучасної війни
Сам масштаб залежності держав регіону від опріснення робить нинішній конфлікт особливим. За даними Atlantic Council, у Перській затоці працює понад 400 опріснювальних заводів, які виробляють близько 40% усієї опрісненої води на планеті. У Катарі вони забезпечують майже 99% питної води, у Кувейті та Бахрейні – понад 90%, в Омані – 86%, в Ізраїлі – близько 80%, у Саудівській Аравії – 70%, в ОАЕ – 42%. Це не допоміжна система, а буквально хребет державного існування.
Перші достовірно зафіксовані удари по цій інфраструктурі сталися 7–8 березня 2026 року. Іран звинуватив США у знищенні опріснювального заводу на острові Кешм, що позбавив води тридцять сіл; наступної доби Бахрейн повідомив про іранський удар дроном по своєму опріснювальному обʼєкту. 30 березня іранський ракетний удар по комбінованій електро- та водоочисній станції у Кувейті забрав життя робітника з Індії, про що повідомила Al Jazeera. Схожих інцидентів зазнали також ОАЕ, де пошкодження спричинили уламки збитих дронів.
Редактор галузевого видання Global Water Intelligence Ед Каллінейн, якого цитує Euronews, перед іранським літом 2026 року відверто зізнався, що не наважується навіть уявити, яким буде сезон в умовах постійного вогню, економічної катастрофи та серйозної водної кризи одночасно. Показово, що іранський опріснювальний сегмент значно менший за регіональний, але країна вже пʼятий рік поспіль перебуває у посусі, і тегеранська влада ще влітку 2025-го публічно обговорювала можливу евакуацію столиці.
Чому водний шок створює більшу загрозу, ніж нафтовий: аналітики Hudson Institute пояснюють нову вразливість
Принципова відмінність ударів по водній інфраструктурі від ударів по нафтовій – це момент, на якому наголошують провідні західні аналітичні центри. Старший дослідник Hudson Institute Джан Касапоглу підкреслює: нафтовий шок запускає передусім економічну реакцію – через ціни та дефіцит. Водний шок бʼє прямо по фізичному виживанню людей у найпосушливіших державах світу. Аналогу цьому типу вразливості у сучасному міждержавному протистоянні не існувало ніколи.
Журнал Foreign Policy у тексті Ніка Коусара та Алірези Надера формулює ризик ще різкіше: опріснювальні заводи часто інтегровані з електростанціями у вигляді когенераційних комплексів, тому удар по енергомережі здатен зупинити водопостачання без прямого попадання у сам завод. Звіт Світового банку, на який посилаються автори, фіксує, що близько 44% світових потужностей опріснення сконцентровано у країнах Ради співпраці Перської затоки. Ця концентрація створила вразливість безпрецедентного масштабу: успішний удар, диверсія або кібератака проти невеликої кількості ключових обʼєктів здатні викликати гуманітарну катастрофу, яка зачепить мільйони людей.
Професор Університету Юти Майкл Крістофер Лоу на сторінках Project Syndicate влучно формулює цей парадокс: держави Затоки прийнято сприймати як «нафтодержави», але точніше називати їх «солоноводними королівствами» – рукотворними водними наддержавами, які працюють на викопному паливі. Це одночасно і досягнення ХХ століття, і фундаментальна вразливість ХХІ.
Як ультиматум Трампа та контрсписок Ірану знижують поріг ударів по критичній інфраструктурі
21 березня президент Трамп висунув 48-годинний ультиматум з вимогою відкрити Ормузьку протоку для судноплавства, погрожуючи стерти енергетичну інфраструктуру Ірану. Представник іранських військових Ебрахім Зольфакарі одразу попередив, що Тегеран відповість ударами по опріснювальних заводах. Як задокументувало Project Syndicate, наступного ж дня у проіранських каналах Telegram зʼявився перелік потенційних цілей – опріснювальні заводи Рас-ель-Хаїр і Шуайба в Саудівській Аравії, Таваїла в ОАЕ, а також АЕС «Барака». 30 березня Трамп уже у Truth Social прямо додав удари по опріснювальних заводах до можливого наступного етапу ескалації, а 13 квітня Сполучені Штати ввели військово-морську блокаду іранських портів, що задокументував Hudson Institute.
Логіка ескалаційної драбини тут проста й нещадна. Журнал TIME у матеріалі від 1 квітня 2026 року цитує менеджера стенфордського проекту Iran 2040 Матіна Міррамезані, який фіксує фундаментальну асиметрію: удар по опріснювальних заводах всередині Ірану не спричинить миттєвого колапсу, бо країна отримує воду переважно з річок та підземних джерел. Дзеркальний удар Ірану по монархіях Затоки, натомість, може змусити мільйони людей евакуюватися. Катастрофа буде короткостроковою, гострою і без альтернатив.
Foreign Policy Research Institute прогнозує: у затяжній фазі війни дронові атаки на опріснювальні заводи, дата-центри, нафтові термінали та туристичні обʼєкти країн Затоки спричинять відтік робочої сили та серйозний економічний спад. Саме в цьому полягає стратегія КВІР – компенсувати військову асиметрію економічним тиском, а «наждак» ескалації піднімає поріг допустимого по всьому світу.
Українська зима 2025–2026 років підтвердила нормалізацію атак на цивільну інфраструктуру
Україна цю ескалаційну логіку переживає живцем уже четвертий рік. Аналітик Atlantic Council Пітер Дікінсон у лютому 2026-го узагальнив ключовий тренд: у 2025 році Росія запустила по українських обʼєктах близько 55 000 ударних дронів – у пʼять разів більше, ніж роком раніше. Удари цілеспрямовано орієнтовані на обмеження енергетичних потужностей окремих міст та розрив національної мережі вздовж Дніпра. Взимку 2025–2026 років мільйони українців опинилися без опалення, електрики й води при температурах нижче -20°C.
У ніч на 8 січня 2026 року російський удар по Дніпру та Запоріжжю залишив без електрики близько 800 тисяч мешканців Дніпропетровщини. Мер Дніпра Борис Філатов ввів надзвичайний стан, 130 пунктів роздачі води працювали в аварійному режимі, повідомляє Kyiv Post. 14 квітня 2026 року російські сили завдали вже чергового удару по греблі Печенізького водосховища на Харківщині – саме у пікову фазу весняної повені, коли зруйнування обʼєкта спричинило б катастрофічне затоплення. За даними 16-го армійського корпусу ЗСУ, з шести керованих авіабомб гребля встояла, але дорожнє полотно на водорозподільній споруді було пошкоджено. За інформацією Служби безпеки України, з жовтня 2025 року російські війська цілеспрямовано атакували одинадцять гідроелектростанцій та сорок пʼять найбільших обʼєктів теплоенергетики – ця кампанія кваліфікується СБУ як злочини проти людяності, зафіксував Kyiv Independent.
Водна сфера відкрито стає наступною ціллю. 3 квітня 2026 року президент Володимир Зеленський на підставі розвідувальних даних попередив, що Москва готує операції проти логістичних і водних систем, і прямо наголосив на потребі максимального захисту відповідних обʼєктів. За оцінкою Четвертого звіту про швидку оцінку збитків та потреб (RDNA4), підготовленого урядом України спільно зі Світовим банком, ЄС та ООН, сектор водопостачання і каналізації вже зазнав прямих збитків на 4,6 млрд доларів, загальних втрат на 12,7 млрд і потребує 11,25 млрд доларів на відновлення. До лютого 2026 року ці потреби зросли ще на 55,4%, повідомляє Kyiv Independent.
Atlantic Council у березневому матеріалі про Затоку прямо фіксує звʼязок: міжнародне гуманітарне й водне право досі не захистило цивільну водну інфраструктуру, як показали атаки в Україні та Газі. Під сумнівом стандарти, що виглядали самоочевидними після 1977 року. Стаття 54 Першого додаткового протоколу до Женевських конвенцій захищає обʼєкти, необхідні для виживання цивільного населення – зокрема установки водопостачання та іригаційні споруди. Стаття 56 забороняє удари по греблях. Трагедія Каховської ГЕС 6 червня 2023 року, коли мільярди тонн води знесли десятки населених пунктів нижче за течією Дніпра, залишилася у глобальній свідомості попередженням, яке не спричинило санкцій, співмірних зі злочином. Сьогодні саме цей провал міжнародного права повторюється в Перській затоці.
Київ пропонує світові робочу модель децентралізованого захисту критичних систем
Парадоксально, але Україна стала не лише жертвою, а й найбільшим у світі полігоном практичних рішень із захисту цивільних мереж. Згідно з дорожньою картою Міжнародного енергетичного агентства «Empowering Ukraine Through a Decentralised Electricity System» (2024 рік), розподілені енергоресурси – сонячні панелі, вітрогенератори, акумуляторні станції та малі газові турбіни – стали ключовим інструментом виживання системи. Йдеться про принципово нову архітектуру: чим більше малих джерел генерації, тим складніше вивести з ладу країну одним ударом.
Цифри вже промовисті. За оцінкою Асоціації сонячної енергетики України, лише у 2025 році в державі змонтовано щонайменше 1,5 ГВт нових сонячних потужностей – достатньо для електропостачання близько 1,1 млн домогосподарств. Оператор мережі «Укренерго» у 2024–2025 роках інвестував у зберігання енергії близько половини гігавата ємності – майже чверть німецького показника; будівництво, яке у ЄС триває два роки, в Україні завершують за шість місяців, що зафіксував Yale E360 з посиланням на Financial Times. Уряд України у січні 2026 року повідомив, що в комунальному секторі вже введено понад 570 МВт нових децентралізованих потужностей, а на 2026 рік заплановано додати ще понад 500 МВт, про що свідчить офіційна комунікація Кабінету Міністрів.
Ці цифри мають не лише енергетичне, а й безпосередньо гуманітарне значення. Модульні когенераційні установки, сонячно-акумуляторні системи та дизельні генератори тримають українські водоканали, лікарні та насосні станції навіть тоді, коли централізована мережа зазнає удару. Модель «енергетичних островів», описана часописом New Eastern Europe наприкінці 2025 року, вже вивчається європейськими органами цивільного захисту як зразок для ЄС. Це означає, що Україна не просто відновлюється – вона експортує стійкість, що окремо підкреслив Всесвітній економічний форум у січні 2026 року.
Нові міжнародні механізми захисту водної інфраструктури потребують української ініціативи
Обʼєднання двох реальностей – руйнівного досвіду та креативного відновлення – виводить Україну в природні лідери міжнародної ініціативи. Київ має моральне право й практичну компетенцію запропонувати світові оновлений режим захисту критичної цивільної інфраструктури. Такий пакет логічно структурувати у щонайменше три компоненти.
По-перше, міжнародно-правовий. Потрібно ініціювати окремий протокол або декларацію про захист водної та енергетичної інфраструктури у збройних конфліктах ХХІ століття – з чіткими санкційними механізмами, персональною відповідальністю операторів ударів і автоматичним зверненням до Міжнародного кримінального суду. По-друге, технологічний. Україна володіє унікальним полігоном перевірених рішень з децентралізації – від мобільних когенераційних модулів до швидкого розгортання систем зберігання енергії. Ці рішення варто каталогізувати як «український стандарт стійкості» та інтегрувати у плани стабілізації в країнах Затоки, Північної Африки та Південно-Східної Європи. По-третє, інституційний. Новий міжнародний центр захисту критичної інфраструктури з розташуванням у Києві, інтегрований з ЄС і НАТО, міг би стати глобальним хабом досвіду – так, як Женева вже понад століття є для гуманітарного права.
Україна сьогодні – не «далекий східний фронт» Європи. Україна – європейська держава, яка першою у ХХІ столітті системно захистила цивільне населення від стратегії виснаження через удари по воді, теплу та світлу. Якщо Захід не побачить у цій ролі лідерську функцію Києва, наступні війни – чи то в Ормузькій протоці, чи у Південно-Китайському морі – відтворять нинішній сценарій у ще катастрофічнішому масштабі.
Війна в Ірані підтверджує: кордон між військовою та цивільною ціллю давно розмитий. Питання лише в тому, хто першим зуміє закріпити нові «червоні лінії» у міжнародній практиці. У цієї гонки вже є природний фаворит – і він знаходиться між Дніпром і Карпатами.