В прошлом году Vivienne Mort не особо радовали своих слушателей новым материалом — и вот, в феврале, у группы вышел новый альбом "Досвід". Цельная полноформатная работа, в которой нет ни одной проходной песни. Драматический монолог человека, которому важно быть услышанным, в котором нет ни одного лишнего слова, звука или вздоха — включая минуту тишины в конце.

Накануне предстоящего тура по Украине Realist встретился с автором и композитором Даниэлой Заюшкиной и барабанщиком Глебом Процивом, чтобы поговорить об альбоме, концертах и перфекционизме, без которого сложно представить Vivienne Mort.

— Мабуть, кожен музикант, видаючи новий альбом, говорить, що він найкращий з усіх раніше записаних. Можете так сказати? Це ваш найкращий альбом?

Дана: Наступний буде найкращим.

— Один з ваших альбомів має назву "Філін" — обіграна співзвучність із англійським feeling. Назва попереднього — Rosa, також алегорична. Чому "Досвід"?

Дана: Не пам'ятаю, як саме з'явилася ця назва. Але нам здалося, що цілком логічно назвати так альбом, в якому ми стали зібранішими, охайнішими, почали більше усвідомлювати себе і те, що робимо. У попередніх альбомах я, вагаючись показати мені себе чи заховати, розмовляла на всіх відомих мені мовах та співала всі відомі мені ноти. Демонструвала не викристалізовану творчість, а все, що у мене було — все підряд. За мною рухалася і моя група. В цьому альбомі ми стали більш чесними, і це сталося не раптово, це прийшло з досвідом.

— До речі, у вас навіть переважна кількість пісень називається одним словом — "Екран", "Іній", "Вестерн". Це теж викристалізоване?

Дана: Ми любимо мінімалізм. В нас чотири інструменти – нічого зайвого. Знаємо, що можемо зіграти, а чого не можемо. Я люблю чіткі тексти – щоб в одне речення вкласти те, для чого в звичайній розмові вживаю десять. Не те щоб я навмисно шукала такі тексти – мені пощастило, що вони в мене з'являються. Так само і з назвами: не бачу сенсу розтягувати назву на п'ять слів, якщо весь зміст вміщується в одному.

— Ти говориш про мінімалізм і чотири інструменти — але ж насправді їх більше.

Глеб: Основная конструкция – это наш квартет. Когда записана основа, мы сверху придумываем «украшения».

— Знаю музикантів, які спочатку записують у студії складні композиції з десятком інструментів, а потім сідають і думають, як тепер стандартним складом зіграти це все в турі. Виходить, у вас все навпаки: спочатку чотири інструменти, а потім — ускладнення для альбому?

Глеб: Мы используем плейбэк на концертах. Все партии, которые есть в альбоме – прозвучат. Просто пока нет возможности возить с собой всех музыкантов. Но на концерте в Киеве будут все инструменты.

— Із нового матеріалу на концертах я чула тільки "Іній".

Дана: А інші ніхто й не чув.

Глеб: «Іній» вышла раньше, потому мы с ней выступали на Евровидении, она единственная соответствовала регламенту.

— Три попередніх релізи були міні-альбомами, "Досвід" — повноформатний альбом. Багато хто каже, що ми живемо у світі потрекових продажів — ви вважаєте, формат альбомів все ще виправдовує себе?

Глеб: Если честно, мы никогда не воспринимали группу как коммерческий механизм. Если есть желание записать длинный альбом, мы его записываем.

Дана: Запис ЕР займає менше часу – ми встигаємо випустити пісні, доки вони ще нас хвилюють.

— У цього альбому є об'єднуюча всі пісні ідея?

Дана: Для мене в цілому музика і все з нею пов'язане – це спосіб вижити і зв'язатися з іншими живими людьми. Ідея цього альбому, як і всіх попередніх – зосередитися на творчості і використати шанс за допомогою творчості прожити життя змістовно. Не засинати порожньою, незадоволеною та розчарованою. Не прокидатися потім опівдні від бою годинника, дивуючись: «Ой, вже дванадцята?»

— А ти часто буваєш незадоволена собою?

Дана: Постійно. Те, про що я зараз говорю – це ніби я штовхаю м'яч і біжу за ним. Спершу закидую, а потім прагну наздогнати.

— У мене більше немає питання, чому всі ваші пісні у мінорі.

Дана: Мені здається, коли я сумую, в мене мозок краще працює.

Глеб: Минорные песни более философские, что ли.

— Світлий смуток?

Глеб: Как закат – смотришь на него: красиво, но грустно.

Дана: Недосяжна краса, яка нічого тобі не обіцяє і зникає. Але дає можливість у момент споглядання забути про своє і жити в моменті, просто дивитися і відчувати цю красу.

Мені здається, багато хто з нас робить собі боляче, щоб яскравіше відчувати. Нас не вчать отримувати все це від радісних емоцій, адже це складніший шлях. Легше просто зробити собі боляче, довести до межі і так відчути, що ти живий.

Глеб: Это ты о себе?

Дана: Про те, що є така схема.

Глеб: Но вопрос был скорее в том, почему у нас нет ни одной песни в мажоре.

Дана: Можливо, це тому що я лінива, а в мінорі простіше якось гарно розкритися (посміхається). Потрібно бути великим художником, щоб вміти розчулювати й оживляти — в мажорі.

Глеб: В конце концов, мы живем в таком обществе – в нем сложно иначе мыслить. Вокруг пока что нет ничего веселого, чтобы этим можно было вдохновиться и написать песню. Не смешную, а именно радостную.

Дана: Дійсно. Образно висловлюючись: виходиш на вулицю – все навколо поламане і сумне, і все це не ремонтується, а продовжує таким залишатися. Переважно люди так звикли, так зрослися з цим краєвидом, їм більше не спадає на думку щось виправляти, вони згодні доповнювати цей пейзаж собою. Все це мене стосується. Можна зберігати оптимізм за будь-яких обставин, але в атмосфері ліні та байдужості він набуває мінорних форм. А ще різні переживання особистого характеру.

— Я розумію, що ти не сідаєш цілеспрямовано "мені потрібно написати пісню", але все ж — ти шукаєш її у собі чи в довкіллі?

Дана: Це реакція на те, що мене оточує – посередник між зовнішнім і внутрішнім.

Глеб: Чаще всего Дану что-то впечатляет – может расплакаться из-за этого, внутри нее происходит какой-то диалог, а вечером она присылает песню.

— Дана завжди рушійна сила творчого процесу? Не було такого, аби хтось інший з гурту приніс пісню?

Глеб: Нет, все работает совсем по другому принципу: мы играем, пока Дане приходят песни. То, что она не может не спеть. Это как тема для разговора – ее же не придумывают специально.

— Первинним є текст чи музика?

Дана: Скажу так: на музику я іншим учасникам даю змогу впливати, а на тексти — ні. Як взагалі декілька людей можуть написати один текст пісні? У мене пісні з'являються, коли я не в змозі висловити те, що всередині — просто текстом. І я співаю ці слова, щоб швидше дістатися до суті.

Глеб: Я не помню, чтобы Дана когда-либо написала отдельно текст или музыку. Их нельзя разделить. Тот же текст, спетый с другой интонацией, может вообще потерять смысл. Мелодия, текст – все наслаивается и получается цельный объемный рисунок.

Дана: Мабуть, якби в мене не з'явився гурт, я б стала бардом. Продовжувала б співати під піаніно, тому що не дуже розумію, куди мені розвиватися одній. Так, я б точно стала бардом, якби не зустріла людей, які допомагають мені створити з моїх мелодій оркестр. Ми граємо гучніше, гурт чують краще, ніж мене одну під фортепіано.

Глеб: (улыбается) Не факт.

— Від альбому до альбому ви зберігаєте своє звучання. Наскільки взагалі схильні до експериментів?

Дана: Я за все природнє і дуже боюся надуманого. Завжди відчуваю це в інших – і завжди спиняю себе, коли починаю щось притягувати за вуха. Це як питання про колаборацію з іншими музикантами: якщо так склалося і ми зустріли людей, з якими раптово, можливо, в джемі, нам захотілося створити пісню – я "за". Але навмисно думати про те, з ким у нас може щось вийти і від співпраці з ким ми зберемо більше лайків – ні.

Глеб: Мы ко всему так относимся в группе – нам нравится, когда все происходит случайно. Бывает, продумываем все заранее, но в последний момент принимаем совсем другое решение. Это свобода – и мы стараемся ее сохранить.

Дана: Гірше за все – втратити свободу, прагнучи стати актуальним. Деякі мої улюблені музиканти так розгубили свою магію: на старості літ почали проводити над собою експерименти, в погоні за лайком. Я не засмучуюся, просто для себе ділю їхню творчість на "до" і "після".

— Щодо актуальності — все одно існує ж поняття "модного саунда", для цього наймають саунд-продюсерів. Ви взагалі можете уявити для себе таку історію?

Дана: У нас є свій саунд-продюсер Сергій Любинський. Людина провела з нами багато років, це член сім'ї. Він стежить за модою, але більше дослухається до того, чого потребує сьогодні наша музика.

Глеб: Он работает с разными группами, но при этом отлично нас знает – не просто каким должен быть звук или какой барабан нужно записать, а контекст. Мы сделали с ним три альбома – уже даже не обсуждаем звучание, полностью ему доверяем. Недавно у нас появился художник – Женя Якшин. Обложку нового альбома он сделал нам после того, как просто послушал песни.

Дана: Попросив у мене дитячі фотографії і незабаром показав два готових варіанти обкладинки. Щоб ми обрали, який нам більше до вподоби.

Глеб: Мы стараемся не упускать людей, с которыми не нужно долго что-то обсуждать. Человек либо свой, либо нет.

Дана: З приводу моди на звук і всього модного – хочу сказати, що я б почувалася по-дурному, переслідуючи "модний саунд". Це не може бути нашим головним інструментом. Я згодна, якщо буде не модно, але красиво.

— Дана, ти ображаєшся, коли тебе критикують?

Дана: Зважаючи на те, яка критика. Звичайно, я не реагую на кожного, хто зумів створити собі акаунт в інтернеті і тепер пише коментарі. А конструктивну критику сприймаю добре. Зазвичай вона збігається з моєю власною. Ми дуже самокритичні і знаємо свої слабкі сторони.

— Вам комфортніше наодинці один з одним у студії чи на сцені?

Дана: Якщо я присутня, якщо я не сплю і повноцінно знаходжуся зі своїми людьми, віддаю їм все, що в мене є, то мені добре всюди. Якщо пішов якийсь збій програми, я зациклилася на власних внутрішніх негараздах і пішла в егоїзм, то людей не відчуваю — і погано мені всюди.

Глеб: У нас сейчас очень близкие отношения в группе — мы общаемся не просто как партнеры и коллеги. Нам интересно друг с другом и за пределами студии. И если говорить о творчестве, мне интереснее на репетициях. Особенно когда Дана приносит новую песню. На записи всегда есть некоторое напряжение, потому что мы знаем: запишем — это уже навсегда.

— Нещодавно у вас був концерт у Мінську, до цього — тури Польщею. Є бажання вийти на західного слухача?

Дана: Особисто я орієнтуюся на всіх людей, які мене розуміють: ті, хто чує слова, в кому відгукується музика.

Глеб: Да, в любом случае, за границей мы играем для диаспоры. Правда, бывают исключения: по слухам, на варшавском концерте поляков и украинцев было примерно поровну.

Дана: А в Мінську білорусів було більше, ніж українців.

Глеб: Да, но белорусы понимают тексты и следят за украинской музыкой. Когда у нас еще был «дух кабаре», иностранцам могло быть интересно просто попасть на выступление, даже не зная, о чем тексты. Сейчас у нас усложнились аранжировки — тоже есть что послушать. Но все же в первую очередь мы играем для людей, понимающих язык.

— Тоді спитаю трохи інакше: у гурту є "велика ціль"? Типу стати хедлайнером Коачелли.

Дана: Я хочу записати найкрасивішу пісню. З тих, що українською мовою.

— І ти зрозумієш, що це найкрасивіша пісня українською?

Дана: (замислюється) Дійсно, так би я зрозуміла — о, я на Коачеллі! А тут дуже суб'єктивне розуміння. Я про те, що мені б хотілося створити якусь неймовірну красу.

Глеб: Думаю, Дана имеет в виду, что мы хотим записать песню, в которой ничего после не захотим изменить. Для меня, наверное, это желание сыграть такую песню на концерте. И чтобы я был полностью доволен. Чтобы свет, звук — все сошлось.

— Ти сказав, "записати пісню, в якій нічого не захочемо змінити". Ви хочете переробити всі вже видані пісні?

Глеб: Первые несколько альбомов очень приблизительно похожи на то, как они звучали у нас в головах. Не хватило опыта, ресурсов, наших возможностей. Последний альбом уже ближе к тому, каким мы его слышали до записи.

Дана: Деякі пісні ми дуже хочемо видалити з мережі. Але не робимо цього, тому що з розумінням ставимося до слухачів. Вони, можливо, навіть не чують недоліки, які нас дратують, для них пісні вже оточені їхніми власними значеннями і змістами.

Глеб: Мы уже собирались заняться удалением, а потом я подумал, что, наверное, Pink Floyd тоже не могут слушать свои первые альбомы. Но мне ведь интересно их прослушать, чтобы увидеть развитие группы, сам ее путь.

— Є пісні, які ви вже не хочете грати, але люди просять — і граєте?

Дана: Поки що я всі хочу грати. Навіть ті, які ми грали багато разів. Навіть якщо змістовне наповнення вже не збігається з моїм нинішнім світоглядом.

— Тобто ти з них вже виросла?

Дана: Так. Але якщо люди просять, це означає, що пісні полюбилися, стали їм дорогі. Тож вони дуже емоційно підспівують – і це вже не про змістовне наповнення пісні, а про наш взаємообмін під час концерту. Люди ж не роблять вигляд, що люблять ту або іншу пісню – вони дійсно радіють. Якщо в мене є проста можливість надати хоча б одну причину для радості, як можна цього не зробити? Для чого я тоді потрібна?

— А як же профдеформація? Ти ж напевно наперед знаєш реакцію публіки, використовуєш певні сценічні прийоми.

Дана: Так або інакше я перебуваю в професії – знаю, що деякі речі виглядатимуть ефектно, можу собі щось запланувати, але, потрапляючи на сцену, все одно дію спонтанно.

Глеб: Мы вообще можем в процессе концерта изменить сет-лист.

Дана: От і всі прийоми.

— Все ж запитаю: навіщо вам був похід на нацвідбір Євробачення у минулому році?

Дана: Це був концертний майданчик, де можна заспівати для великої кількості людей, які не змогли б почути нас в інший спосіб. Ті, хто дізнаються про музику через телевізор.

Глеб: В прошлом году мы осознанно решили поучаствовать в нескольких конкурсах. Нас постоянно звали, мы постоянно придумывали какие-то оправдания, а потом решили попробовать. В случае с Евровидением мы адекватно оценивали возможности: точно не поехали бы с этой песней представлять страну. Нам пришлось пойти на большие компромиссы. Мы же никогда не выступали под фонограмму — Дана, понятное дело, пела живьем, а мы занимались хореографией. Она попросила выйти с ней на сцену, чтобы быть рядом хотя бы энергетически.

Мы не знали, что это такое — теперь знаем. И можем точно сказать, что это не наша история.

— Добре, а результати це якісь принесло?

Глеб: Да, когда мы пересекали границу с Беларусью, Дану узнали.

Дана: Ага, що я на Євробачення ходила (сміється).

— Але поява в телевізорі — вона ж все одно надає якісь додаткові бали. Вам як гурту ці бали цікаві?

Глеб: Если ты один раз появился в телевизоре, это не значит, что ты уже можешь расписывать себе гастрольный тур. Эти связь и внимание нужно поддерживать.

Дана: Думаю, якщо в тебе задача стати популярним – в телевізорі потрібно бути постійно. А я не зможу цього зробити, тому що інтроверт і тому що не зможу постійно грати по правилам і видавати те, що потрібно. А ще – в мене немає такої задачі.

— Те, що тебе почали впізнавати — тебе взагалі не напружують незнайомі люди, які підходять на вулиці?

Дана: Залежить від стану. Якщо люди підходять поспілкуватися, то все зазвичай добре. Коли перебуваю у більш закритому стані, а люди підходять зробити селфі, я намагаюсь поставити себе на їхнє місце і зрозуміти, кого вони бачать. Намагаюсь відповідати так, щоб це не погіршило їхнє ставлення до пісень. Нещодавно ходила в кіно і там розплакалася "за своє", а до мене підійшла журналістка і запитала, чи можна записати відеоінтерв'ю. Я пояснила: зараз, на жаль, не зможу. "Але чому не можна?" Я тільки руками розвела: "Бо я плачу".

Глеб: Да, это распространенная ошибка — когда характер человека путают с песнями. В песнях же ты поешь о том, каким видишь мир и к чему тянешься — "смотрите, я развиваюсь, расту, стремлюсь стать лучше, но пока нахожусь в таком состоянии".

Дана: Для мене це дуже важливо: щоб люди продовжили після спілкування зі мною любити пісні. Тому що я різна, а пісні хороші.

Беседовала: Рузана Емельянова
Фото: предоставлены группой