Персона

Лине Костенко исполнилось 88 лет: лучшие цитаты из поэзии писательницы

19 марта 2018 | 14:28

Сегодня, 19 марта, украинской писательнице Лине Костенко исполнилось 88 лет. В честь этого мы собрали лучшие цитаты поэтессы.

  • Лина Костенко родилась 19 марта 1930 года в Ржищеве. О творчестве поэтессы узнали, когда ей еще не исполнилось 30 лет.
  • Костенко принадлежала к поэтам-шестидесятникам. Она выступала против арестов украинской интеллигенции, при этом Лина была одной из тех, кто не проходил цензуру советской власти, и ее книги снимали с верстки.
  • За роман в стихах «Маруся Чурай», первое издание которого вышло в 1979 году, Лине Костенко вручили Государственную премию УССР им. Т. Г. Шевченко. Это произошло в 1987 году.
  • Также Лина Костенко была удостоена премии Петрарки (1994), Международной премии им. Олены Телиги (2000), награждена орденом князя Ярослава Мудрого V степени (2000).
  • Лина Костенко отказалась от звания Героя Украины, прокомментировав это так: «Политической бижутерии не ношу».

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги, —
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі -
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій — просто. На Сенатську.
А от до тебе — я не знаю як.


Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!


Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово — «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.


Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас…

Не треба думати мізерно…
Безсмертя є ще де-не-де…
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.


Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.


Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса — і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.


Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?