У 1990 році режисерка Пенні Маршал презентувала фільм «Пробудження» — зворушливу драму про лікаря-дослідника, який вивів з кататонічного ступору группу безнадійних пацієнтів. Стрічка цілком правдива — в основу її покладено мемуари невролога та письменника Олівера Сакса. Тож, якщо ви не байдужі до жанру медичної драми, а «Доктор Хаус» входить до переліку ваших улюблених серіалів, Realist радить познайомитися з іншими історіями Сакса, зокрема зі збіркою оповідань «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом».
«Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» (1985) — одна з найвідоміших книг Олівера Сакса, але українською її переклали лише у 2017 році. Вона описує історії хвороб деяких його пацієнтів, а незвична назва пунктирно визначає проблему людини з оптичною агнозією — станом, в якому хворий не здатен впізнавати звичайні предмети.
Книга містить 24 нариси, розділені на чотири частини, кожна з яких стосується конкретного аспекту функції головного мозку. Перші два розділи описують дефіцити та надмірності, а третій і четвертий стосуються феноменологічних проявів — спонтанних спогадів, зміни сприйняття, надзвичайних розумових властивостейта інших синдромів, що їх виявляють у психічно або неврологічно хворих.
«Їх можна назвати мандрівниками, які потрапили до інших світів, — без них ми не могли б навіть уявити, що такі світи існують. Їхні життя й мандрівки здаються мені іноді казковими, а часом нагадують притчі».
Так у нарисі «Загублений моряк» йдеться про чоловіка, який втратив здатність формувати нові спогади через синдром Корсакова. Він не пам’ятає нічого про своє життя з кінця Другої світової війни, включаючи події, що сталися лише кілька хвилин тому. Тож, і продовжує жити у 1945 році. «Безтілесна жінка» — історія про молоду пацієнтку, котра втратила відчуття свого тіла, розучилася рухатися, їсти і навіть дихати. «Собачий нюх» — оповідь про студента-медика, який під впливом амфетамінів та кокаїну отримав здатність розрізняти тисячі відтінків запаху (пізніше Сакс зізнається, що наркозалежним студентом був саме він).
Збірка цікава не лише унікальними випадками з лікарської практики, а й роздумами Сакса-письменника, людини чуйної та емоційної. Його цікавлять питання гуманізму, стосунки лікаря та пацієнта, крихкість людського буття. Саме тому читач отримує не лише якісний науково-популярний контент, але й має можливість побачити, як представники медичної спільноти ставляться до обраної професії, власних успіхів іпоразок, і найголовніше — до своїх пацієнтів.
«Якщо ми хочемо повернути до центру уваги людське створіння — стражденну і зболену боротьбою істоту, ми маємо поглибити історію хвороби, надати їй оповідальної форми. І лише тоді перед нами з'явиться не лише „щось“, але й „хтось“ — реальна особистість, а не лише тіло, пацієнт, а не лише його хвороба».
Читати уривок: «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом»
«Доктор П. був видатним музикантом, багато років співав в опері, а потім став шанованим викладачем місцевої музичної академії. Саме там під час роботи зі студентами вперше далися взнаки його дивацтва. Часом хтось зі студентів до нього звертався, але доктор П. не впізнавав його, точніше, не впізнавав його обличчя. Та щойно той починав говорити — і професор тут-таки впізнавав його за голосом. Подібних інцидентів ставало щоразу більше, що викликало сум’яття й острах — а часом призводило й до комічних ситуацій. Адже доктор П. не лише дедалі гірше розрізняв обличчя, а ще й починав бачити їх там, де взагалі нікого не було. Він міг привітно, як містер Магу11, погладити пожежний гідрант або лічильник на автостоянці, сприймаючи їх за голови дітлахів. Або ж часом дружньо звертався до різьблених меблевих ручок, щиро дивуючись їхньому мовчанню у відповідь.
Спершу такі чудернацькі помилки здавались усім кумедними, та й сам доктор П. сприймав їх за жарти. Чи ж не його неповторне почуття гумору й витівки дзен-буддистського штибу не залишали нікого байдужими? Його блискучі музичні здібності були на висоті; він не скаржився на жодні хвороби й почувався, як ніколи, добре. Тож огріхи його видавались усім настільки незначними і кумедними, що ніхто й не надавав їм особливого значення.
Відчуття, ніби «щось тут не так», уперше виникло років через три, з розвитком діабету. Знаючи, що діабет міг дати ускладнення на очі, П. проконсультувався у лікаря-офтальмолога, котрий ретельно його оглянув та перевірив зір. «Із вашими очима все гаразд, — зробив висновок фахівець, — та є проблема з зоровими відділами вашого мозку. Вам потрібна не моя допомога, а огляд лікаря-невропатолога». Відтак доктор П. потрапив до мене.
Вже з першої миті нашого знайомства стала очевидною відсутність будь-яких ознак недоумства, у звичайному розумінні цього терміну. Я побачив харизматичну людину високої культури з чіткою вимовою, живою уявою і добрим почуттям гумору. Я не міг збагнути, чому його скерували до нашої клініки.
Але щось у ньому таки здавалося трохи дивним. Під час розмови він начебто й дивився на мене, і повертав до мене голову, та чомусь я відчував, ніби щось не так, — та не міг збагнути, що саме. Мені здалося, наче він повернутий до мене вухами, а не очима. Його погляд замість того, щоб зосереджуватися на мені — розглядати і звичайним чином «вхоплювати» мій образ, несподівано фіксувався то на моєму носі, то на правому вусі, потім нижче на підборідді, а тоді знову вище, на правому оці. Здавалося, що якісь окремі риси він помічав (а, може, і вивчав), але не бачив усього обличчя, не помічав, як змінюються його вирази, — не бачив усього «мене». Не певен, чи тоді я усвідомлював це сповна, та відчував якесь дражливе дивацтво, якийсь збій у нормальній взаємодії погляду та міміки. Він бачив, він зчитував мене, і все ж таки…"
Олівер Сакс Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом,та інші історії з практики Переклала з англійської Олена Опанасенко Київ,«Наш формат», 2017